Глава 18. Розмови

Глава 18. Розмови

Чи важко робити вибір? Між тим, що правильно, і тим, що помилково. Між прийнятими у суспільстві нормами і порушенням моралі. Між багаторічною звичкою і новим небезпечним кроком уперед. Між обов’язком і правом. Між стражданням і щастям. Між життям і смертю. Між жертовністю і коханням. 

Такий вибір ніколи не буває легким. Обираючи нове, втрачаєш частку старого. А якщо це старе – згубний вантаж, як той чемодан без ручки? Ти його пестив і оберігав усе життя, облаштовував у ньому затишок і комфорт, почувався зручно і спокійно, але одночасно як в ув’язненні. У тебе навіть співмешканці є, рідні і близькі люди. І ти прив’язаний до них непідйомним ланцюгом. А зараз стоїш з чарівним мечем у руках, який здатен розрубати ланцюг, і вагаєшся. Шляху назад не буде. Це точка неповернення. І що зробиш ти – стрибок у прірву, на дні якої невідомість і, можливо, щастя, чи крок назад, до відомого, безпечного, проте такого, що поволі знищить назавжди твою душу?

Так і Іванна. Стояла поряд з порожнім ліжком у військовому госпіталі і слухала пояснення старшої медсестри про те, що приїхала мати і забрала Артура додому. А вона ж з ним навіть не попрощалася. Ні номера телефону не взяла, ні адреси.

Тут і зараз, саме цієї миті, коли перед нею було порожньо, вона мала вирішити, чи вирушити за ним, чи повернутися додому і продовжувати жити, ніби нічого не сталося.

Іванна брела весняними вулицями, згадувала минулі два тижні, коли вона щодня приходила до Артура потайки від усіх, після роботи, підтримувала і допомагала всім, чим могла, усупереч його неприйняттю й незгоді. Спочатку він не хотів її бачити, але ж нічого не міг вдіяти проти її мовчазної присутності. За кілька днів у його сірому погляді вже читалася така сама мовчазна згода. Вона просто сиділа поруч і тримала його за руку. Він став центром її всесвіту і лише в ньому вона бачила те, заради чого їй хотілося щодня вставати. Інакше вона не могла – Яна покинула хлопця.

Дізнавшись про рішення дочки, Іванна голосом, сиплим від шоку, тільки й сказала:

– Доню, не такою я тебе ростила.

Вона не звинувачувала дівчину. Можливо, у такому ж віці на її місці вона б вчинила так само. Але на відміну від Янки, Іванна мала дещо більше – життєвий досвід і… море. Колись тихе море, яке давно вийшло з берегів.

Удома Іванна видобула з-під матраца давно забуту там прикрасу – мушлю у бурштині. Покрутила, подивилася проти сонця, оглянула спальню так, ніби озиралася на своє життя. Заплющила очі, прислухалася до того, що повільно і важко билося в її грудях. І прийняла рішення.

***

Розмова з Яною далася на подив легко. Дівчина, не відриваючись від смартфона, тільки скинула на матір очі, похитала головою і сказала:

– Я здогадалася. Привіт передавати не буду. Мені вас шкода.

– Нехай так. Єдине, що попрошу, – дивися за батьком. 

– Чи тобі тепер не байдуже? До речі, що ти йому скажеш?

– Чи тобі тепер не байдуже? – луною відізвалася Іванна.

Яна стенула плечима і знову занурилася у віртуальне спілкування.

– Пробач. – Іванна поцілувала дочку у маківку. Янка роздратовано відмахнулася. Мати зітхнула і пішла збирати речі.

Назавтра повернувся Василь і побачив біля порогу дорожні сумки.

– Ванусю?

Він був стомлений, і тим сильніше на обличчі проступав вік.

Іванна, картаючись цілу ніч, виглядала не краще, але діватися нікуди.

– Я їду, Васю.

– Куди?

– До мами. В село. – І це було практично правдою.

– Зараз? Наприкінці навчального року? Щось сталося? Захворіла?

– Ні. З нею все добре. Я просто маю поїхати.

– Навіщо?

Розгубленість чоловіка викликала у Іванни страшне почуття провини, але вона не дозволила собі пройнятися. Квиток у кишені, який вона стискала пальцями, надавав упевненості.

– Так треба.

– Ну добре… – Він розувся і пройшов на кухню, важко сів. – Коли повернешся? За тиждень?

Іванна похитала головою.

– Два?

– Не знаю. Можливо, не повернуся.

– Як це?

Великий посивілий чоловік, чиє обличчя було найближчим протягом багатьох років і на якому вона знала кожну зморшку, зараз нагадувало сумну і сторопілу копію себе. Зараз це обличчя уособлювало для Іванни увесь той шлях, який вона мусила пройти, одного разу вчинивши неправильно, за що розплачувалася довгих двадцять років. І нехай вона зараз збиралася поміняти один тягар на інший, можливо, набагато важчий, цей інший був її свідомим вибором.

– Я не встигла подати документи на розлучення. Якщо не хочеш возитися, я займуся цим іншим разом.

– Що? Яке розлучення?! Ти з глузду з’їхала? 

– Васю, – її голос тремтів від жалю і вини, – пробач мені. Я не знала, що так станеться. Я… Я просто мушу це зробити.

– У тебе хтось є?

У нього були страшні очі, таких вона не бачила ще ніколи за їхнє спільне життя.

– Так.

Це Яна, що спиралася плечем об одвірок і вже якийсь час спостерігала за розмовою, втрутилася.

– Яно! Благаю!

– Поки ти заробляв гроші у відрядженнях, твоя дружина завела собі молодого коханця.

Іванна ахнула, Василь упав назад на стілець, з якого за мить до того скочив. Тяжко впав, хапаючись за груди.

– Що ти несеш?! – закричала Іванна. – Навіщо ти так?.. Васю, Васю! Тобі погано?.. Давай води, безсовісна!

Іванна кинулася до шафки, дістала стакан, налила воду і підбігла до чоловіка.

– Забери… – хрипів той. – Забирайся! Не хочу бачити!

– Васю… – Іванна затулила рота руками, ледь не плачучи, а тоді кинулася до дочки: – Як ти могла?! Ти покинула скаліченого хлопця, який ледь не загинув за те, щоб ми тут могли мирно існувати!

– А чого він туди пішов, га? Через тебе! Хіба ні? Я не хочу покладати своє життя на вівтар догляду за калікою! Я заслуговую на нормального хлопця!