Глава 17. Злам

Частина 3

Спини мене, отямся і отям!

Така любов буває раз в ніколи.

Вона ж промчить над зламаним життям,

За нею ж будуть бігти видноколи.

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами.

Спини мене, спини і схамени,

Ще поки можу думати востаннє.

Ще поки можу, але вже не можу.

Настала черга й на мою зорю.

Чи біля тебе душу відморожу,

Чи біля тебе полум’ям згорю.

Ліна Костенко

Глава 17. Злам

Зима минула у тривогах і буденності. Зі сторони здавалося, що життя йде, як раніше, але зовнішнє було оманливим. 

Яна замкнулася в собі, стала тихшою, хоча й знервованішою. Василь перебував у блаженному невіданні у своїх безкінечних відрядженнях. Лариса облишила спроби розтормошити подругу і дізнатися причину її пригніченості. А Іванна… Іванна ж просто існувала. Пливла за течією, ходила на роботу, виконувала домашню рутину, на автоматі спілкувалася з чоловіком, коли він бував удома. Подумки і серцем була там, на фронті. Яна не знала, куди направили Артура, на скільки. Вона уникала говорити на цю тему, а Іванна не мала підстав запитувати. Однак обидві вони із завмиранням і потайки читали новини з АТО і здригалися від повідомлень про кожного загиблого чи пораненого.

Та ранньою весною їхнє томливе очікування добігло кінця.

Яні зателефонували з незнайомого номера. Коли вона залетіла у кімнату до матері, була кольору снігу, що досі подекуди лежав на тротуарах.

– Що трапилося?

– Артур. Кажуть, привезли кілька днів тому у важкому стані. Сьогодні прийшов до тями. Виявляється, крім мене, у нього тут немає близьких. Ма… – Яна злякано запнулася.

Іванна стисла смартфон, в який перед тим бездумно дивилася, до побілілих пальців, ледь не розчавила.

– Що?

– Пішли зі мною. Я боюся.

– Чого?

– Не знаю. Я стільки його не бачила, просто… боюся.

– Гаразд.

Вони швидко зібралися, викликали таксі. Дорогою Іванна дивилася на перехожих за вікном автівки, які жили мирним життям, не задумуючись про жахи, що діяться за кількасот кілометрів на схід. До цього дня Іванна теж абстрактно сприймала події у країні, вірніше, до того дня, коли попрощалася з Артуром і зрозуміла, що може більше ніколи його не побачити. Війна забирає найкращих, і тільки завдяки їхній жертві всі інші, яким байдуже і “какаяразніца”, можуть жити далі. Те, що життя несправедливе, Іванна знала з дитинства, але так гостро і гірко усвідомити змогла тільки зараз, коли скарб її серця міг бути втрачений назавжди.

На КПП військового госпіталя у них перевірили паспорти, видали перепустки і пропустили на територію. Широкий двір, старі будівлі з новими вікнами і атмосфера спокою, що дуже контрастувала з напругою, яку відчували мати з дочкою. 

Всередині будівлі, нещодавно відремонтованої, їх зустріла старша медсестра Юлія, яка і телефонувала Яні. Невисока чорнява дівчина з приємною, хоча і втомленою посмішкою, провела їх до палати. Вони стали перед пластиковими дверима, за якими, крім Артура, перебувало ще кілька хлопців.

– Ми повідомили його родину, але вони так швидко не можуть приїхати. Я так розумію, ви – його дівчина? – спитала Юлія з жалісним поглядом, спрямованим на Яну.

– Так, – та була бліда і спантеличена.

– Співчуваю. Він підірвався на розтяжці. Стан важкий, але стабільний. На щастя, хлопець міцний. Швидко доправили ще з кількома пораненими, яким пощастило набагато менше. – Юлія на мить опустила голову, приховуючи неминущий смуток від споглядання щоденних страждань. – Викарабкається. Можете навідати його, але недовго.

Яна схопила мати за руку, хитаючи головою.

– Що таке? – Іванна як могла тримала себе в руках й істерику дочки не мала змоги терпіти.

– Не можу, – прошепотіла Яна. – А раптом…

– Опануй себе! – суворо сказала Іванна. – Ти ще навіть не бачила його, а вже тікати збираєшся. Ходімо. Він на тебе розраховує, якщо згадав про тебе, сподівається.

Ухопивши Янку за лікоть, Іванна відчинила двері і потягла за собою.

У палаті було ще зо п’ять ліжок, всі зайняті чоловіками з пораненнями різного ступеня тяжкості. Біля кількох вже сиділи відвідувачі: дівчина, мати і батько, неголосно розмовляли.

Якби Яна могла йти із заплющеними очима, вона б так і зробила, але змушена була дивитися і від того на її нестримному обличчі мимовільно малювалася гримаса відрази.

Іванна побачила його одразу, упізнала навіть перебинтованого з ніг до голови, зі спотвореною половиною тіла – серце рвонулося швидше, ніж ноги, аж ледь не перешпортнулася.

Простирадло, яким Артур був укритий, не приховувало понівечень, лише підкреслювало їх опуклостями, що, мовби снігові бархани, то тут, то там підіймалися над непошкодженими ділянками рівнин. Для того, хто ніколи вживу не бачив важко поранених, таке видовище могло викликати шок. Коли сухі цифри щоденних зведень про “трьохсотих” або “двохсотих” перетворююся на очах у реальних людей, це підкошує і спустошує, мов раптовий буревій, що залишає після себе тільки німу порожнечу.

Янка намагалася вичавити посмішку, але все, що їй вдавалося – кривитися і не плакати. У Іванни тремтіли ноги, наче з холодцю зроблені, вона ловила кожен порух єдиної вцілілої повіки хлопця, й серце гірко й ошаліло забилося, коли Артур розплющив око.

– Привіт, – хрипко проказав понівеченими губами.