Глава 14. Загроза

Глава 14. Загроза

Василь накинув їй на плечі стару засмальцьовану куртку. Від цього прояву турботи Іванні вкотре за сьогодні стало ніяково. Чому він так поводиться? Невже справді скучив чи… любить? Кажуть же ж, що не у словах проявляється любов, а у діях. Але якось вже дуже вибірково у такому разі вона проявлялася у Василя – раз на десять років. Не сказати, щоб чоловік так вже був до неї байдужий. Він завжди тулився до неї у ліжку, був проти, щоб вона вкривалася окремою ковдрою, бо, бачте, бабця його казала, що хай би там які стосунки не були між подружжям, а спати завжди треба разом, що ліжко мирить після найзапеклішої сварки. Коли між людьми існує справжнє почуття, не звичка, то так воно і є. Та Іванна вже давно не кохала чоловіка і була впевнена, що і він її – теж. Тому така поведінка викликала не просто здивування, а цілковите нерозуміння. Ще й подарунок такий дорогий. Це все лише підсилювало почуття провини, роблячи перебування тут ще нестерпнішим. 

Подумки Іванна постійно поверталася до дочки з хлопцем, її уява малювала картини, що краяли серце. А ще в голові не вкладалося, як Артур міг досі бути і хотіти бути з Янкою після того, як дізнався, хто її мати? Невже він такий цинічний? Чи (вона боялася оформити цю думку) справді її кохає?

– Ванусю, все нормально? – Вже якийсь час чоловік дивився на її профіль, освітлений лампочкою, що горіла під дахом.

– Все гаразд.

– Тоді чого така сумна?

Вона стенула плечима, бо знову треба говорити брехню. За останні тижні вона тільки те й робила, що брехала найближчим людям.

З будинку вийшла Лариса, і це позбавило Іванни необхідності відповідати.

– Як там Сашко?

– Дрихне без задніх ніг. Насилу заспокоїла, бо все рвався стріляти клятих капіталістів. Де наша молодь?

– Пішли на річку.

– Їм тільки дай усамітнитися. Я поставила чайник.  Хто що буде до торта? Чай, каву?

– У мене вже нічого не лізе, – сказала Іванна, хлопаючи себе по животі.

– Нічого. Залізе. Скільки не їси – усе як у прірву, і шо їла, шо не їла. От би й мені так.

– Я не винувата, що у мене такий обмін речовин, – раптом огризнулася Іванна.

Лариса з Василем здивовано глянули на неї. Це було зовсім не схоже на її типову поведінку.

Відчуваючи, що скоро роздратування перейде у злість, жінка підвелася, скинула стару куртку. Їй на мить здалося, що вона замкнена у клітці і якщо не вирветься на волю – помре.

– Піду подихаю свіжим повітрям.

– Ми ж надворі, – у голосі Лариси чулася образа, та Іванні було байдуже. Зважати ще й на подружку вона не мала сил.

Ноги самі понесли у напрямку річки. Іванна йшла бездумно, але, почувши голоси біля самої води, застигла і нарешті втямила, куди прийшла. Стала віддалік. Місяць грався у хованки з хмарами, тому Іванні було видно лише обриси двох фігур, що сиділи на березі, оточені з усіх боків очеретом, що тихо шелестів на вітрі. По голосу вона впізнала Яну і Артура й хотіла вже розвертатися назад, та слова дочки змусили її завмерти і лишитися мимовільним свідком розмови, не призначеної для чужих вух.

– Що з тобою? Ти сьогодні цілий день якийсь дивний.

– Бо я не хтів сюди йти. Та й взагалі я тут явно зайвий.

– Тю! Так ми ж чудово провели час. Це через маму? Ну, вона трохи сувора, але сьогодні наче нормальна.

– Дивні у вас традиції – святкувати днюху заздалегідь.

– Нема у нас ніяких традицій. Мама взагалі не любить свій день народження, і якби не тато, то і цей би не празнували. Але ж класний сюрприз вийшов, скажи?

– Угу. А так і не скажеш, що їй стільки років.

– У нас гарна спадковість. Я в такому віці виглядатиму ще краще. І всі будуть заздрити, типу, дивіться, яка красуня поруч з Артуром!

Артур хмикнув. А Яна ставала на слизьку стежку, не помічаючи цього. Очевидно, вона була захоплена ним до такої міри, що верзла те, що хлопцям говорити явно не варто.

Вітерець біля річки був вельми відчутним, Іванна починала замерзати у своїй вітрівці, але з місця не зрушила. У підслуховуванні немає нічого хорошого, та вона не могла примусити себе йти, ніби чекала, що ось-ось почує щось настільки важливе, що виправдає всі її душевні муки.

Однак час спливав, парочка теревенила ні про що, Яна лізла цілуватися, а Артур…

– Та ну тебе! – скрикнула дівчина. – Що з тобою таке? 

– Вибач, – голос Артура звучав знічено, наче він сам не розумів, що з ним коїться.

– Я зараз щось спитаю, тільки пообіцяй не ображатися.

– Ну?

– Ти незайманий?

Над річкою луною рознісся Артурів сміх, сполохавши жаб, які до того тихенько квакали.

– Ага, дуже смішно, а що ще я повинна думати? Слухай, у п’ятницю Натаха влаштовує вечірку у заміському будинку її папаші.

– Це той, що місцевий крутий бізнесмен?

– Так. Підемо разом? Там окремі кімнати є, – голос прозвучав замріяно.

Іванна закотила очі. Невже її донька не розуміє, що не можна так відверто натякати? І що він після цього про неї подумає? І сама ж собі заперечила: а що він має подумати після того, як крутив з її матір’ю? Яблуко від яблуні…

По хвилині мовчання Артур відповів:

– Ні. 

– Чому?! Не хочеш, щоб одногрупники бачили нас разом? Та всім пофіг!

– Мені не пофіг. Чи мені після цього знову на іншу кафедру переводитися?

– Але ж рано чи пізно всі все одно дізнаються. Ми не можемо приховувати це вічно.

– Коли станеться, тоді і буду розбиратися. Але прискорювати цей процес не варто.

– Все одно не розумію тебе. Яке тобі взагалі діло до того, що подумають інші?

Артур мовчав. Яна, не діждавшись відповіді, зітхнула й у своїй манері відкинула геть те, на що не могла вплинути, змінивши тему.

Два білі прямокутники майже одночасно запалилися, підсвічуючи обличчя пари.

– Скинь мені фотки сьогоднішні. Запостю у сторіс.

– Тримай.