Глава 13. Застілля

Глава 13. Застілля

“Опануй! Опануй себе, дурепо!” – волав внутрішній голос, але не до нього Іванна прислухалася. До тями її привів сталевий потиск на передпліччі, через біль і струс.

Коли за мить вона розплющила очі, прокліпалася, проганяючи зірки, Артур вже відійшов на безпечну відстань. Ніхто нічого не запідозрив.

Лариса покликала Яну з собою на кухню, чоловіки відійшли до мангала, Артур обійшов стіл і відкрив пляшку з водою. Мінералка зашипіла, розливаючись на скатертину. Ухопивши пластиковий стаканчик, Іванна витягнула руку над столом. Хлопець мовчки налив собі і їй. 

– Що це було? – прошипіла Іванна крізь зуби, нахиляючись, щоб витерти розлиті краплі.

– Ти про що? – він навіть не глянув у її бік.

– Про поцілунок!

– Я просто намагався бути ввічливим.

– Ввічливим? Можна ж було сказати: “З днем народження! Щастя, здоров’я і бла-бла-бла”.

– Окей. Щастя, здоров’я і бла-бла-бла. Так краще?

– Так! Але запізно, – огризнулася Іванна. В його присутності їй заледве вдавалося зберігати самоконтроль.

– Краще пізно, ніж ніколи.

Ганчірка, якою Іванна щойно орудувала, полетіла в Артура. Той запитально розвів руки, киваючи головою убік. На щастя, Сашко з Василем захопилися розведенням вогню і нічого не помітили.

Артур похитав вказівним пальцем, ніби маятником, і самими губами промовив:

– Не роби так. Спалишся. – Підморгнув і приєднався до чоловічої компанії.

Іванна в розпачі ковтнула води. Ну і як їй тепер витримати цей день?

По-перше, треба опинитися якнайдалі від подразника, тобто терміново сховатися за стінами будинку. По-друге, вдавати, що його тут немає. По-третє, нагадати собі, що доросла, врівноважена жінка просто не може так поводитися з точки зору здорового глузду, реагуючи на якогось хлопця, наче їй п’ятнадцять.

Задувши самотню свічку, про яку всі забули і з якої поплив віск на торт, Іванна бадьоро зайшла у дім. Величезний волохатий медвідь залишився сам-один за столом.

Яна жваво нарізала варені овочі на салати, Лариса патрала оселедця.

– Приєднуйся! Треба картоплю почистити.

Замість того, щоб чітко виконати вказівку, як завше, Іванна склала руки на грудях і обвинувачувально сказала:

– Мені, звісно, дуже приємно, що ви всі підготували такий сюрприз, але я не люблю сюрпризів. До того ж, я тепер відчуваю себе винуватою, бо нічого не приготувала.

– Ой, розслабся, – відказала Лариса. – Ми з Янкою про все подбали. Дівчина так старалася. Моя ти розумничка, – підбила її стегном, – якого хлопця відхопила, а? Зізнавайся, де знайшла?

– Де знайшла, там вже нема. Тьоть Лоро, горошок кидати?

– Аякже. І побільше.

Іванна зітхнула, бо горох не любила, але хто її питатиме?

Через якийсь час на кухню завітав Ларисин чоловік.

– Дівчатка, красуні! Налийте нам по пиву, а то у горлі пересохло.

– Я тобі дам пиво! – гаркнула Лариса, замахуючись рушником. – Терпи до обіду.

– Та я ж не собі, а хлопцям.

– І хлопці почекають.

Лариса була непохитна. Дістала з холодильника велику каструлю, вручила чоловікові й випроводила зі словами:

– Займіться вже нарешті справою, а то ми до ночі шашликів не дочекаємося.

Скоро все було готово, стіл заповнився наїдками, надворі пахло смаженим м’ясом, ведмідь відправився на старе продавлене ліжко під горіхом.

– Нарешті, – Сашко потирав руки, поки Василь відкорковував пляшки з вином і горілкою.

– Артуре?

– Пиво, будь ласка, як і Яні.

– Не поняв, – Сашко ніяк не міг вгамуватися, – ти що у нас хворий чи непитущий?

– Дядь Саш, – Яна стала груддю на захист свого хлопця, – що за стереотипи? Ви ще спитайте, чи він вас поважає.

– Ох вже ця молодь, не поймеш їх. Васю, наливай.

Василь вивищувався над товариством і столом, кожного питаючи поглядом. Коли черга дійшла Іванни, Яна скрикнула:

– Так, мамі не наливати.

– Як це? Іменинниці і не наливати? – обурився Сашко і підскочив, аж розтягнуті коліна на штанях заколихалися.

– Ванусю?

– Янко, не починай, – Іванна дрібно всміхнулася чоловікові. – Вина.

Червона рідина потекла у стаканчик.

– Я чогось не знаю? – поцікавився Василь.

– Нічого такого, – поспішила закрити тему Іванна. – Яно, не перебільшуй.

Дівчина скорчила гримасу. Вона сьогодні не була налаштована сваритися, тому просто запропонувала:

– Ну добре, проїхали. Поки ми всі тверезі, давайте сфоткаємося. – І вже тихіше на вухо Артурові додала: – Ми і пізніше сфоткаємося, побачиш, які приколи будуть. Ой, а де мій телефон? – Похлопала себе по кишенях. – Хм, в домі, мабуть, валяється. Давай свій. Потім перекину.

Швидко вихопила у хлопця смартфон і одразу ж повернула:

– Клацни нас усіх за столом. Чекай! – Підхопила шампур і стала в позу. – О, тепер давай.

Всі компактно посунулися один до одного. Іванна не могла відвести очей від об’єктива, вірніше, того, хто за ним стояв, і навіть не спромоглася на усмішку.

Артур похитав головою:

– Е ні! Так не піде. Ану скажіть “крі-і-п”.

На цей раз спрацювало.

Після того, як з фотографуванням було покінчено, а спиртне налите, Василь підняв “келих” і проголосив тост:

– За кохану дружину і твої… кхм… шістнадцять! Ти – найкраще, шо є в моєму житті, ну, крім Янусі. За тебе!

– За Іванну! – підхопила решта.

Поки густе червоне вино текло по її горлу, Іванна з деяким спантеличенням гадала, коли це її чоловіка встигли підмінити. Востаннє стільки гарних слів на свою адресу вона від нього чула, коли народила дочку.

Її розсіяність не залишилася не поміченою. Не припиняючи дарувати увагу своїй дівчині, що сиділа поряд, Артур крадкома спостерігав за Іванною навпроти і те, що він бачив, йому аж ніяк не подобалося.

Після першої швиденько закусили, налили по другій і по третій, перемежовуючи тостами за здоров’я іменинниці. Скоро розмова потекла в інше русло, обертаючись навколо політики, війни і ностальгії за Радянським союзом. Загальних поглядів Іванна не розділяла, тому під приводом дорізати хліба і покласти ще вареної картоплі вийшла з-за столу. У цей момент вже доволі піддата Лариса звернулася до Артура: