Глава 12. Сюрприз

Глава 12. Сюрприз

Благими намірами пекло встелене. Так? Вже за тиждень Іванна змогла у повній мірі відчути на собі всю правдивість цього твердження. До того моменту, здавалося, їй вдалося налагодити нормальне життя, повернути його у звичне річище, навіть помиритися з дочкою. На справедливе запитання Яни, чого вона так напосілася на Артура, Іванна знайшла чудове виправдання – мовляв, не хотіла її засмучувати, бо про родину Федорчуків насправді ходять не дуже добрі чутки. На це Яна із властивою їй зверхністю відмахнулася і заявила, що їй хлопець ніколи не зрадить, бо вона ж особлива. Частково підґрунтям цьому було те, що досі її не кидав жоден залицяльник, зазвичай, вона сама їх кидала, бо вони швидко їй набридали, або ж погляди не збігалися.

На тому й закінчилося непорозуміння.

Через кілька днів додому повернувся чоловік з відрядження. Яна, як завжди, отримала на дрібні витрати чималу суму грошей (батько її часто балував), а Іванна – гору брудних робочих речей, які треба швидко випрати до наступного відрядження, додаткові не тільки хатні обов’язки. Поки вона брехала собі, що Артура, як і її зради, не існує, могла віддаватися чоловікові майже із задоволенням. Але тепер…

Форми, що покликані були заповнювати порожнечу, набули зовсім інших змістів. Іванна ніяк не могла позбутися відчуття, що вона зраджує. Воно муляло їй у підсвідомості, створювало напруження й дискомфорт, заважало бути як завжди, наче скалка, яку при всьому бажанні неможливо видряпати, бо неможливо знайти місце, де вона застрягла.

У п'ятницю ввечері зателефонувала Лариса.

– Йванко, маю прохання.

Підперши телефон плечем, Іванна терла моркву на борщ.

– Що сталося?

– Можеш приїхати завтра до мене на дачу допомогти? Я тут перестановку надумала робити. Ненадовго, гадаю, за пів дня впораємося.

– Перестановку?

Лариса мала такі габарити, що самотужки могла б передвинути, скажімо, диван, й таке прохання до тендітної Іванни здалося тій дуже дивним.

– Так. На зиму треба, я завжди так роблю. Та цього разу, сама розумієш, після того, як Сашко ногу зламав, він тепер боїться, та й спину у нього прихватило, а мені конче треба.

– То, може, Василя попросити? Він точно з цим впорається на відміну від мене.

– О! – скрикнула Лариса. – Вася вдома? То перекажи йому і передзвони мені. Я чекатиму.

Не встигла Іванна заперечити, що у чоловіка можуть бути свої плани на вихідні, як подруга вже кинула трубку.

– Васю, – Іванна зазирнула до спальні. 

Чоловік, на дванадцять років старший за неї, з місцями посивілою борідкою та ріденьким волоссям, але міцної, навіть кремезної статури, лежав на ліжку, зосереджено щось видивляючись на екрані ноутбука. Мабуть, готував звіт чи заповнював відомості. Іванна достеменно не знала, та воно їй і не треба було.

Побачивши жінку, висмикнув навушника.

– Лариса просить допомогти завтра, затіяла перестановку на дачі.

– Без питань. О котрій виїжджаємо?

Такої швидкої згоди Іванна не очікувала.

– Зранку, я так думаю. Зараз перепитаю. Ем… Упевнений? Може, краще відпочив би?

– Ванусю, відмовити Ларисі – собі дорожче. Скажи, що приїдемо.

– Ну добре.

Іванна повернулася до плити, зателефонувала подрузі, уточнила час. 

– Узяти щось? Їсти чи пити?

– Нічого не треба. Кажу ж – швиденько все зробимо і назад.

Оце “швиденько” ще гірше насторожувало. Щось тут було нечисто. Зрештою Іванна вирішила відпустити ситуацію, до завтра вона все одно нічого не дізнається. А може, це в неї вже паранойя розвилася?

***

Дача знаходилася у невеличкому селищі за містом, що складалося в основному із самих лише дач містян. Років з вісім тому Лариса з чоловіком купили тут будиночок на три кімнати і кілька соток городу до нього, минулого літа провели воду й газ. Лариса любила працювати на землі, а Сашко – випивати і закусювати на свіжому повітрі. За кілька вуличок від місця призначення текла річечка, де влітку чоловіки полюбляли рибалити, а діти – розганяти рибу. Восени, після збору врожаїв, люди тут збиралися на вихідні з однією метою – насмажити шашликів і напитися.

Авто родини Мелашевичів котилося ґрунтовою дорогою, яку Василь знав як свої п’ять пальців, бо їздили сюди вже не раз. Біля огорожі у невисокий людський зріст зупинилися, просигналили. Відчинилися ворота, машина заїхала у малесенький двір, де могло вміститися рівно дві автівки, якраз друга (старий “Жигуль” Сашкового батька) вже стояла.

Подруга, підперезана фартухом і у спортивному костюмі, вийшла назустріч.

– Привіт, дорогенькі! – Розцілувалися. – З приїздом, Васю, – підморгнула Лариса.

– Дякую, – теж примружився на одне око Василь.

Вони виглядали як змовники, про що Іванна не забарилася повідомити.

– Ой! – відмахнулася Лариса. – Проходьте. Туди, під вишні.

Половину городу за будинком займав садок. Погода стояла чудова, тепла осінь тішила, і не було нічого дивного у тому, що під вишнями стояв накритий скатертиною з клейонки стіл. Але дивиною для Іванни стали пластикові пляшки з напоями і мінеральною водою на столі, порізаний хліб у пакеті, щоб не засихав, і Сашко, який осторонь возився з мангалом.

Привіталися. Чоловіки потисли руки, а Іванна витріщилася на явні приготування не до перетаскування меблів.

– І що це ви надумали? Лариско!

Та не відзивалася, а за хвилину з-за рогу вийшла ціла процесія: Лариса з тортом, в якому стирчала свічка, Яна з величезним плюшевим ведмедем, за яким її майже не було видно, швиденько до них приєднався Василь, видобувши з кишені якусь коробочку, і замикав цей театр абсурду Артур, скромно тримаючи букет хризантем з Ларискиного квітника, який бігом передав Василю.

Сказати, що Іванна була шокована, було б перебільшенням, бо вона підозрювала про можливу змову. Але поява одного персонажа її настільки обурила, що звела нанівець усю колосальну роботу з відновлення душевного спокою за минулі дні.