Глава 10. Рішення

Глава 10. Рішення

Звісно, Яна не просто образилася. Вона надулася до стану мильної бульбашки, яка лопне, щойно її торкнешся. Повернулася вона додому під ранок, ігноруючи дзвінки матері. Після сьомого без відповіді Іванна припинила телефонувати, сподіваючись лиш на те, що Артур у разі чого здатен захистити її доньку.

Артур. 

Від цього імені, промовленого подумки пошепки, серце заболіло. Думати про нього теж було боляче, а згадувати і уявляти їх удвох – взагалі нестерпно. Наївна Іванна! Невже вона гадала, що позбулася тих почуттів, які забарвили її літо у неприродні веселкові кольори, змушуючи душу і тіло співати? Можливо, з часом все забулося б, але такого підступного удару в спину від долі аж ніяк неможливо було передбачити. І будучи у нетверезому стані, з розхристаними почуттями, Іванна не знала, як бути, діяти, казати… Як жити далі. Вона не розуміла себе і не вірила, що могла втрапити у таку халепу.

Іванна лежала без сну, слухаючи свою депресивну музику. На цей раз Dark Tranquillity, які співали: “...Він наближається. Страх, що ми стримували так довго. Наближається усвідомлення того, що шляху назад може не бути… Більше не має значення… Цього разу ми зайшли надто далеко... Відчуваю, що ми загубили наше місце у часі...” *

Коли у передпокої запалилося бра, підскочила, вгамовуючи стукіт серця.

Яна розувалася, навіть не намагаючись притишити звуки. Кросівок гепнувся на килимок, залишаючи брудний слід з багнюки. Мабуть, дощило.

– Де ти була? – Іванна сперлася на одвірок, склавши руки на грудях.

– Не твоє діло, – огризнулася Яна.

– Яно…

– Що? – Дівчина зло зиркнула на матір. – Почнеш читати мені лекцію про правила поведінки?

– Ні, я просто хвилювалася.

Яна пройшла повз, явно не збираючись продовжувати розмову. Вона вже хотіла зачинити двері перед материним носом, як та підставила ногу. Металопластик важко вдарився у стопу, Іванна зойкнула, Яна не вибачилася.

– Доню, давай поговоримо.

Якийсь час дівчина мовчала, а потім її прорвало:

– Про що? Хіба тобі не все одно? Відколи це ти переймаєшся моїм особистим життям? Тобі завжди було байдуже до моїх походеньок, що ж змінилося? Нарешті я знайшла нормального хлопця, працює, не п’є, не курить, навіть українською говорить! Що не так? Чим він тобі не сподобався?.. – Іванна мовчала, потопаючи під лавиною провини, що затопила її. – А, пофіг! Я все одно буду з ним зустрічатися, хай би там що! Тобі на зло! Ще й татові нажаліюся.

Іванна ахнула, не маючи слів. Заборонений прийом.

Яна ніколи не дозволяла собі так розмовляти з матір’ю. У них, звісно, бували, як каже молодь, “тьорки”, але до такого відвертого протистояння ніколи не доходило. Батьки завжди йшли назустріч побажанням дівчини, тим більше, що за межі розумного вони не виходили. Та й цього разу Яна була права на всі сто. От тільки пояснити, що на матір найшло, Іванна ніяк не могла. Бо це означало зізнатися у найгіршому з усіх можливих гріхів.

Очі Яни, червоні і втомлені, дивилися із викликом, але вже притишеним і сторожким, ніби вона потроху починала усвідомлювати, що перехопила через край.

– Ще щось?

По секунді ніякової паузи і розуміння, що їй більше нічого сказати, Іванна буркнула:

– Посуд помий.

А тоді просто розвернулася і зачинилася у спальні. Почула, як грюкнули двері Яниної кімнати. Який там посуд о четвертій ранку?

Покірно прийнявши те, що заснути їй сьогодні не загрожує, Іванна, наче зомбі, попленталася на кухню, стала перед раковиною і машинально увімкнула воду. Шок від сьогоднішнього дня, вечора і розмови, що не склалася, поступово минав. Звичні дії не заважали думати, але й не допомагали відволіктися.

Іванна спробувала, як колись радили на лекціях з психології в університеті, поставити себе збоку від ситуації і оглянути її безпристрасним зором. Якби не її безпосереднє і доволі тісне, м’яко кажучи, знайомство з хлопцем, хіба могла вона мріяти про когось кращого за Артура для Яни? Надійний, привабливий, турботливий. Чудова, ні, ідеальна партія для дочки. Але заковика була в тому, що такого вона хотіла… для себе.

Від жаху Іванна сховала обличчя у мокрих долонях, ніби це могло відрізати її від страшних думок або ж повернути час назад і відмінити ту злощасну поїздку на море.

Коли за вікном почало рожевіти, Іванна вирішила, що щастя дочки важливіше за її душевні поневіряння. Тим більше, на її, Іванни, місці влітку могла бути будь-яка інша дівчина, про яку ніхто ніколи не дізнався б. І все би йшло своєю чергою.

Тож викреслити із серця Артура, видалити почуття до нього, які б вони не були, – найкраще рішення. Хвилинна пристрасть не варта зруйнованого життя чотирьох людей. За великим рахунком у житті взагалі мало що варте страждань. 

Вона помириться з Яною і від сьогодні жодним чином не викаже своєї слабкості. Так. Достойне рішення. Гідне розумної дорослої жінки, якою себе вважала Іванна, здатної впоратися з катаклізмами будь-якого походження. Але…

Чому ж тоді так болить?..

Після того, як остання тарілка була насухо витерта, а келихи блищали і дзвеніли від чистоти, Іванна прийняла ще одне рішення. Не менш важливе, а мабуть, найважливіше з усього того, що вона сьогодні встигла переміркувати. Але для здійснення такого зухвалого і відверто небезпечного для її крихкої певності плану їй потрібна неабияка мужність, наполегливість від самої себе, номер телефону і виспатися.

Біля зачинених дверей Яниної кімнати Іванна зупинилася. Дочка вже бачила десятий сон, принаймні, жінка на це сподівалася, бо навряд чи випаде ще раз така нагода. Обережно прочинила двері. В кімнаті було темно і трохи пахло алкоголем і парфумами. Навшпиньки Іванна пройшла вглиб, відсунула штори, відчинила кватирку, впускаючи свіже повітря, обійшла ліжко і застигла. Сірий світанок впав на сплячу красуню, яка так і завалилася спати у светрі. Іванна дивилася на свою дитину, всіма силами прагнучи повернути собі душевний спокій, видобуваючи із закутків пам’яті спогади про щасливе доньчине дитинство, її сміх, пухлі щічки, вимазані медом, а потім посипані від алергії руки й губи, перші кроки, слово “мама”, безмежні дитячі обійми… Малий колобочок виріс, перетворившись на привабливу дівчину, а разом з тим зазнали змін і батьківські почуття. Іванна любила дочку, бо зрештою Яна була єдиною людиною у світі, крім матері, яку любила Іванна, але й безкінечна материнська любов стала тихшою, ніби віддаленішою у часі і відстані, поволі згасала, наче багаття, яке більше ніхто не підтримує. Про таке не прийнято говорити, не можна зізнаватися, не дозволено промовляти вголос, інакше гарантовано затаврують бездушною скотиною. Іванна не знала жодної жінки, яка б мала сміливість визнати, що бреше собі і вже не любить свою дитину так, як раніше, коли та була маленькою. Іванна теж цього не визнавала, тож милувалася донькою уві сні, відшукуючи в собі сили зробити те, що повинна.