Глава 6. Капітуляція

Глава 6. Капітуляція

– Я ж не теплична рослина, не ідеалістка, я прекрасно знаю про існування несправедливості, жорстокості і хамства у цьому світі, так чому ж мене це так зачепило? – подумала вголос Іванна.

“Тому що вперше це було сказано тобі в обличчя”, – відповів внутрішній голос.

– Ти про що? – обережно запитав Артур, обробляючи перекисом водню подряпини на її долонях.

– Що?

Трохи дезорієнтована, занурена у власні невтішні думки, Іванна зосередила насилу погляд на хлопцеві. Він не дивився на неї, та вона мала можливість за кілька довгих, здавалося, завмерлих у просторі та часі секунд, спостерігати за його діями, впевненими рухами, затаєною усмішкою у кутиках рота. Їй хотілося доторкнутися до твердого підборіддя, занурити пальці у темне волосся, відкинувши неслухняну чупринку. А найбільше мріялося, щоб він поглянув на неї так, як ніхто до цього не дивився.

Іванна тяжко зітхнула, з обережністю вивільняючи руку.

Хлопець закрутив кришечку на пляшці, поставив на стіл, поглядаючи на жінку, що сиділа на його ліжку. Медпункт у цей час був зачинений, знайти медичного працівника Артуру не вдалося, в результаті він привів Іванну до себе у кімнату на третьому поверсі, де мав аптечку. Його тимчасове помешкання майже нічим не відрізнялося від решти інших номерів, хіба що шафа й умивальник були новішими, а ліжко – одне.

– Хіба обслуговуючий персонал бази не розташований в окремому корпусі? – в’яло поцікавилася Іванна, щоб змінити тему.

– Взагалі-то я тут відпочиваю, а підробляю на сусідній базі.

– Як це?

– Хлопець тамтешній із запаленням легень після бурхливої ночі у морі загримів у лікарню. Вони терміново шукали когось на заміну, а мені до вересня все одно нема чого робити, от я і погодився.

– А що буде у вересні?

– Повернуся на роботу.

Від цих звичайних слів Іванні стало одночасно і легко, і журно. Полегшення охопило, що він не настільки молодий, як їй видавалося, а сум – через неминуще закінчення… Чого? Цієї пригоди? Стосунків?.. Чогось дуже важливого, для чого вона ще не могла дібрати влучного слова.

– А де ти працюєш? – вихопилося у неї, хоча насправді вона не хотіла цього знати, як не хотіла знати нічого про той світ, у межах якого вони не зможуть існувати вдвох.

– У лабораторії.

– Ого!

– Так.

Артур пройшовся кімнатою, ніби розмірковуючи, чи варто щось ще пояснювати, а потім, мовби раптово передумавши, спитав:

– Будеш каву?

– Так, залюбки! Але де ти її зараз візьмеш?

– Це вже моя справа. Від тебе вимагається одне – щоб ти сиділа тут і нікуди не тікала. Пообіцяй, що не зникнеш.

Вона злегка примружилася, відчуваючи незбагненне задоволення від його питання.

– Обіцяю.

Коли за Артуром зачинилися двері, Іванна розтягнулася на ліжку. Її внутрішній розлад поволі зійшов нанівець. Прикре зіткнення залишило туманний спомин, що розвіявся від дружнього співчуття. Вона заплющила очі, шукаючи всередині себе бар’єри, які могли б їй зараз завадити. Чи усвідомлювала вона вповні небезпеку присутності тут, чи боялася натяку на те, що може статися, але чого вона ще не знала? Звісно, ні. Але якесь тепле і тремтливе відчуття, віддалено схоже на юнацький захват, вже стояло на порозі, готове заполонити собою весь простір. 

Після того, як опиняєшся на межі життя і смерті, умовності втрачають значення. Натомість набуває сенсу справжнє, яке ніколи не сплутати з підробкою. Іванна проводила кінчиками пальців по пластирях, якими були заклеєні її долоні, і розуміла, що справжнє – ось. Цей майже інтимний момент, коли чоловік рятує жінку від негараздів навколишнього світу, приходить на допомогу не тоді, коли його кличуть, а тоді, коли його дійсно потребують, заперечує жорстокість своєю добротою. Це було те, чого вона ніколи не знала, і те, що бажала зберегти у серці навіки, хай би чим все це закінчиться.

Лиш раз у хвилини очікування на чужому ліжку Іванна подумала про чоловіка. Вона звикла думати про нього перед від’їздом і після повернення з відряджень із суто практичною метою, побутовою. Ну й до того ж, щоб морально налаштувати себе до ще однієї людини вдома, яка час від часу з’являлася, вимагаючи до себе уваги і турботи. Слухняна і відповідальна жінка, яка все життя чітко знала, що чоловік – її опора, його потрібно поважати і любити, і цю аксіому їй втовкмачували з дитинства, і гадки не мала, що може бути інакше. Тим більше, що одного дня вона опиниться на межі невідомої загрози її сімейному благополуччю.

Поки хлопець ходив за кавою, Іванна взяла себе в руки і струсила наліт ейфорії. Тому зустріла його цілком спокійна і впевнена, що не збезчестить себе і чоловіка.

З картонних стаканчиків розповсюджувався незрівнянний аромат.

– Пахне чудово. – Потягла носом.

– Тримай. Обережно… Не обпечися.

– Дякую… М-м-м… І не сподівалася, що звичайна розчинна кава так смакуватиме.

– Треба знати місця. – Артур підморгнув. – Гайда! – Кивнув головою.

– Куди? – трохи здивовано відізвалася жінка.

– Оскільки мені таки вдалося тебе знайти, хоч ти й старанно уникала мене…

Іванна інтенсивно заперечливо похитала головою, на що в його сірих очах застрибали бісики, даючи зрозуміти, що він не такий простак, як здається.

– … то ти мусиш подарувати мені цей вечір на березі моря. Гайда! – повторив він, киваючи у бік дверей.

– Якщо ти вважаєш, що вечір у компанії нудної…

– Так! – перервав він суворо. – Не мели дурниць! Я ще не зустрічав дівчини, яка замість того, щоб вихвалятися, принижує свої достоїнства.

– Але ти мене зовсім не знаєш.

– От і взнаю.

Він узяв її за зап’ясток, тим самим покладаючи край недоречній сварці, і потягнув надвір. Іванна покірно попленталася слідом. Їй би прямо зараз узяти і розвернутися на сто вісімдесят градусів, зачинитися у номері і не виходити, доки автобус не просигналить від’їзд. Але вона йшла уперед, міцно, наскільки дозволяли подряпини, тримаючись за хлопцеву руку, від якої приємне тепло передавалося, мов лінією електропередач, в її тіло. Коли вони минали сходи, що вели до моря, ухопилася сильніше, на знак того, що це правильна дія, Артур підтримав її за талію.