Глава 2. Солона вода

Глава 2. Солона вода

Сльози невпинним потоком текли з очей. Світ, вибілений нещадним сонцем, здавався сліпучішим за раптовий спалах світла у темряві. Іванна ніяк не могла спинити солоні краплини, періодично змахуючи їх зі щік. У цьому також допомагав вітер, що вільготно гуляв узбережжям, жбурляючи пісок у волосся.

Жінка стояла на березі, силячись розгледіти хвилясте море, прикладаючи долоню козирком до лоба. У вухах стояв крик чайок, що нарівні з господарем місцини – вітром теж занадто вільно почувалися тут. Вони літали понад берегом, пікіруючи поміж відпочивальників, проходжалися, мов хазяї, ні на кого не зважаючи. Було так дивно спостерігати за природою у такій близькості, особливо ж, коли бачив ту природу лише по телевізору.

Іванні здавалося, що її вирвали зі звичного життя, помістили в нетипове середовище і кинули напризволяще в очікуванні певних дій. От тільки якби ж вона знала, що їй робити. Відчуття нереальності навколишнього підсилювалося вкарбованою за роки звичкою поспішати: бігти на роботу, бігти додому, до магазину і назад, швидше, щоб встигнути приготувати їсти, прибрати, вимити посуд, підготувати лекції, перевірити контрольні і курсові, напрасувати одяг, зібрати чоловіка у відрядження, перевірити уроки у дитини, знов сідати за конспекти… Тіло кудись рвалося, а ноги стояли на місці, загрузнувши в піску. Навколо щиколоток вирували хвильки, ластячись до ніг, а потім раптово віддаляючись. Ось, торкаючись слизьким боком, пропливла медуза, безвільно слідуючи за зеленавою течією. З недбалою грацією зав’язане на стегнах жінки парео вільно обіймало білі ноги, краї його теж змокли. 

На пляж поволі висипало кількоро людей. Дівчата з візочками, в яких рюмсали діти, чоловіки з пляшками пива і сушеною рибою. Один з них увімкнув на повну гучність колонку, звідки залунав шансон. Компанія галасливо обживалася на березі, не зважаючи на інших відпочивальників. Хтось голосно розмовляв телефоном, звіддаля долинав запах цигарок, змішуючись із “пахощами” зогнилих водоростей… Словом, на пляжі панувало пожвавлення.

Але нічого цього Іванна не помічала. Її свідомість вперто відмовлялася синхронізуватися із середовищем. Роки, що пройшли в постійному русі, впали на плечі, а потім, вибухнувши, розлетілися на друзки, зникаючи у такому ж рухливому, але зовсім по-іншому морі. Воно теж ні на мить не спинялося, але при тому жило своїм власним життям, байдуже до тисяч доль людей, що в усі часи шукали чогось у його берегів. Чи шукала чогось вона, Іванна? Ні, вона застигла, намагаючись осягнути мить. Просто  стояти, забувши про все на світі, ні про що не турбуючись, дозволяючи собі на кілька непевних секунд видихнути і насолодитися красою, було так дивно.

Голова її раптом похитнулася різко вбік, й Іванна впала на пісок. Вона скрикнула, хапаючись за уражене місце на скроні. Від неї, незграбно стрибаючи, покотився м’яч. І не надувний дитячий, а важкий баскетбольний цегляного кольору м’яч. Жінка роззирнулася, мружачись від сонця і ниття у скроні.

М’яч шубовкнувся у воду, його підхопили хвилі, а Іванна мстиво скривилася. Звісно, вона не бажала кулястій цеглині пасти смертю хоробрих, потонувши у морській пучині, бо зрештою сама винна у тому, що стояла, роззявивши рота, прямо біля юрби хлопчаків, що грали неподалік. Але від споглядання здорованя, що кинувся у море, розплюскуючи воду, ніби бегемот, вона отримала задоволення. Через те не помітила, як сама стала об’єктом уваги. На пісок поруч впала тінь. Іванна задерла голову. Сльози потекли з новою силою. Сонце світило у спину тому, хто став поруч, тож ні обличчя, ні виразу його Іванна не бачила. Постать присіла.

– О, вам дуже болить? Вибачайте, він не хтів.

Рука потягнулася до лоба, й Іванна нарешті роздивилася все. Чорні вії, що прикривали темно-сірі очі, щиру усмішку, що оголила білуваті зуби з одним надщербленим прямо посередині, веснянкуватий ніс, засмаглу здорову шкіру і темну чуприну, що повсякчас падала на високе чоло. Вчорашній знайомець, ні на мить не вагаючись, почав ощупувати травмоване місце, спричиняючи в Іванни зойк.

Відкинувши руку, жінка підвелася.

– Обережніше. Тут купа дітей. Комусь зацідите в голову – вибаченнями не обійдетеся.

Навкруги шуміло і гуло. З кожною хвилиною відпочивальників ставало дедалі більше.

– Та це ж не я! – щиро обурився хлопець.

– Авжеж, – скептично зронила Іванна, роблячи крок назад.

Його присутність змушувала її ніяковіти, бо за останню добу стільки уваги від представника чоловічої статі востаннє вона отримувала лише на іспиті, де залітний хлопчик у дівочій групі благав поставити залік, всіляко запевняючи у своїх палких почуттях до викладачки. 

– Васильєв, якби ви вивчили від краю до краю посібник з ділового мовлення, я б охоче повірила у щирість вашого кохання, – відповідала вона, повертаючи запилюжену заліковку з порожньою клітинкою.

Згодом він ходив ще тричі на перездачу, після чого палкі почуття раптово випарувалися, але за мінімальні знання було чесно отримано залік.

– Оце так… Я ще нікого не доводив до сліз, - розгублено мовив хлопець, помітивши вологі очі напроти.

– Усе буває вперше, – сказала банальність Іванна, але його засмучений вигляд змусив її зглянутися. – Це від сонця. Забула вдома окуляри.

– Візьміть мої.

– Ні, дякую. Після обіду піду куплю.

– Спробуйте. До найближчої крамниці кілометрів зо п’ять, і навряд ви там знайдете сонцезахисні окуляри, хіба що денця від пляшок пива. Тримайте, – простягнув свої, що перед тим були на голові.

– А ви ж як?

– Все норм. Беріть.

Ще якусь мить вона вагалася, а потім таки начепила на носа. Як не дивно, окуляри пасували і сиділи доволі зручно. Світ одразу став темнішим і доброзичливішим.

– Дякую, – щиро відказала.

– Як буде щось треба – звертайтеся. 

Іванна здивовано кліпнула. 

– Ви кожному пропонуєте свої послуги?