Тихе бурмотіння

Я обережно пройшов коридором до дверей кімнати в кінці. На плитці повсюди була біла штукатурка. Вона вкривала все рівномірним шаром, як сніг, і лише мої кроки потривожили його білий килим вперше за довгий час. Загалом, все лежало так, як було покинуте господарями. Окрім тиньку, більш нічого в порожньому коридорі зі стінами персикового кольору не видавало того, що його власників вже немає.

Двері кімнати були пластиковими з матовим склом. За ними клубочилась пітьма, яка завжди так лякала мене. Проте, зараз потрібно було увійти всередину. Я обережно торкнувся дверної ручки…

Вона легко піддалась і двері, гучно скрипнувши відчинились, впустивши світло з коридору в кімнату. Перше, що впало в очі – це вже звична в’язка рідина на голій бетонній підлозі. Проте було ще щось… Знайома густа тривога і легкий сморід. А ще ледь чутне бурмотіння, до якого я вже почав звикати.

Я намацав рукою вимикача на стіні й за мить лампа блимнула, освітивши похмурі закутки.

Кімната була десь п'ять квадратних метрів, проте здавалась навдивовижу просторою: вона була майже порожньою. Де-не-де, у в'язкій рідині плавали іржаві цвяхи – залишки того, що колись було паркетом. Під стіною справа, в кутку – прямо навпроти мене – лежав, колись розкішний дорогий матрац з ковдрою і подушками. Тепер він був напівзанурений в гидку коричнювату рідину, від якої його вже не відчистити. Проте, постіль нас все одно не цікавила…

Я відвів погляд вліво від огидних плям, стримуючи відразу. В іншому дальньому куті, принаймні тепер, нічого не було, проте з мого боку зліва таки стояло щось цінне – на металево-скляному журнальному столику примостився відключений від мережі старий телевізор. На стіні, біля якої це все стояло, було зашторене чорним невелике вікно.

Я зробив крок в кімнату, переборюючи небажання вставати в цю бридоту. Хотілось глянути, що за вікном, хоч вірогідно там була лише стіна іншого будинку. Рідина огидно хлюпнула, на щастя не потрапивши на одяг.

Бурмотіння стихло.

За секунду я був вже біля вікна.

На мій великий подив, ззовні мене засліпило сонячне проміння: виявилось, що будинок був крайнім і на своєму рівні, і у своєму ряді, а це вікно виходило якраз на захід. З несподіванки на душі стало на диво тепло і радісно, а лагідні вечірні промені заспокоїли мене, так що я забув і про в’язку рідину, і про моє завдання на кілька секунд.

– Ти в порядку?

До тями мене привів голос матері. Вони з батьком закінчили огляд іншої кімнати та приєднались до мене.

– Так, все добре… Дивіться, що знайшов, – з усмішкою вказав на телевізор, – Його можна дорого продати.

Мені все ще було так по-дитячому радісно від неочікуваного сонячного світла. Кімната якось наче змінилась, а холодна лампа почала здаватись навіть зайвою.

Я ввімкнув телевізор, на ньому, очевидно, був лише порожній сигнал, проте сам факт його роботи вже збільшував ціну ще в кілька разів.

– Я пам’ятаю, як вони колись лише з’явились. Перший кольоровий телевізор у Федерації. Це було в її останні роки, – порушив тишу батько.

– Так, лише службовці тоді могли купити їх, але оцей досить швидко подешевшав, через малий екран, – мама ностальгічно усміхнулась, – Коли скинули тодішню владу, телевізори стало легше купити, а зараз… – на її обличчя впала тінь.

– Ну що, спакуємо його? – я змінив тему, не бажаючи бачити сум на маминому обличчі.

– Так, ми з мамою цим займемось, а ти пошукай чогось ще корисного, прогуляйся.

Батько підняв телевізор, а мати підставила коробку для нього на плитку в коридорі. Схоже, батьки хотіли про щось поговорити, тому я не затримував їх.

***

Надворі було похмуро, як і завжди в Поселенні. Сонце, яке пробивалося крізь маленьке віконце, зараз здавалось вже просто давнім спогадом чи солодким сном.

Будинки тут були одноповерховими й стояли так близько одне до одного, що місця вистачало лише для двох людей розминутись. Саме тому сонячне світло навіть опівдні ледь пробивалось до землі, через тонкі проміжки між похилими дахами і ринвами. До Суду завжди були великі проблеми з чагарями, які виростали в проходах, проте зараз в Поселенні вже нічого і нікого не було, окрім порожніх осель. Суд перетворив усе живе на ту брудну в’язку рідину, яка дуже повільно випаровувалась разом з усіма спогадами про життя раніше. Поселення розкладалось.

Тоді було застосовано якусь нову зброю масового ураження, про яку ніхто нічого не знає. Або просто не говорить.

Моє, як тутешнього, життя також мало закінчитись тоді. Якби ми не сховались, то стекли б на нижні рівні до Моря Душ і стали його частиною, як мільйони жертв Суду.

Вітер посилювався, а небо затягло хмарами. Поступово зі сходу наносило сморід з берегів. Туди не дозволяють ходити. Чутки ходять, що воно затягує людей, які вдивляться в його глибини, проте не це було найгірше. Воно говорило. Ті, хто повертались казали, що Море невпинно бурмотіло, наче мільйонний натовп. Так гучно, що луна в мозку віддавалась, а його слова мішались з думками.

Воно наче кричало від болю і відчаю. Кажуть, Море розповідало про світ до Суду. Слабкі цього не витримували одразу: паніка і божевілля найчастіші наслідки. Ці люди не повертались і, вірогідно, тонули в Морі. У сильніших духом була важча доля, саме з їх вуст ми знаємо про Море і його жахи. Проте, таких зазвичай ізолюють, щоб не лякати слабкодухих і, що важливіше, не зацікавлювати сміливців. Блукачі з берегів Моря, так часто звуть тих, хто звідти повертався, стали небезпечними для суспільства.

Проте все ж щось ми та й знаємо, в основному від перших з них. Спочатку ми всі рушали у навмання вибраних напрямках, в пошуках їжі й води, а розказувати було наказано все побачене, тому дуже швидко всі дізнались і про Море.

Ось і про сморід, і голоси я тоді дізнався вперше від них, і про те, що Море це наслідок так званого "Суду".

Стало трішки прохолодніше, а вітер поступово змінив напрям. Почало блискати. Я любив таку погоду, в ній світ здавався таким на диво живим. Порожніми вулицями носило сміття, метеляло дротами ЛЕП, небо блискало і гриміло. Тоді мені ставало дуже спокійно. Ще до Суду на вулицях завжди ставало порожньо перед грозою, тому зараз я молюсь в такі миті, щоб ця пекельна реальність була лише страшним, тривожним сном. Ніякого Суду, ніякого Моря, лише вітер і блискавка. Щоразу ж, гроза не давала мені бажаного. Проте, молюся і зараз.