"Нові правила й перше побачення"

Запрошення прийшло не у вигляді дорогого подарунка чи офіційного повідомлення через помічника, як це бувало раніше. Марк написав сам, увечері в середу:

​«Аліно, я хочу запросити тебе на каву. Тільки ти і я. Аделінку на кілька годин погодилася забавити моя сестра. Без обговорення графіків, садка та юридичних питань. Якщо ти не проти — я чекатиму тебе о шостій біля набережної».

​Аліна декілька хвилин дивилася на екран телефона, відчуваючи дивне, майже забуте хвилювання. Це відчуття нагадувало перші місяці їхнього знайомства десять років тому, коли вони були молодими, безтурботними й ще не обтяженими амбіціями та великими грошима.

​О шостій вечора вона підійшла до невеликої кав'ярні біля річки. Це було скромне, затишне місце з дерев'яними столиками, м'яким жовтим світлом і ароматом свіжообсмаженої кави та кориці.

​Марк уже чекав її за столом біля вікна. Він сидів у звичайному темному светрі, без звичного ділового костюма, і дивився на річку, на поверхні якої миготіли відблиски вечірніх ліхтарів.

​— Привіт, — тихо мовила Аліна, підходячи до столу.

​Марк миттєво підвівся. Його погляд потеплішав, коли він побачив її.

— Привіт. Дякую, що прийшла.

​Він обережно відсунув для неї стілець. Вони замовили каву. Перші кілька хвилин між ними висіла легка ніяковість — вони надто довго спілкувалися лише як батьки Аделіни або як противники у судовій суперечці. Навчитися бути просто чоловіком і жінкою виявилося найскладнішим завданням.

​— Знаєш, — мовив Марк, усміхнувшись із відтінком самоіронії, — я піймав себе на думці, що хвилювався перед цією зустріччю більше, ніж перед захистом мільйонного проєкту перед інвесторами.

​Аліна щиро посміхнулася, розбираючи серветку в руках:

— Я теж хвилювалася, Марку. Здається, ми стільки років були разом, а зараз вчимося говорити заново.

​— Саме так. І я хочу почати з того, щоб дізнатися, чим ти живеш зараз, — сказав Марк, подавшись уперед і поклавши руки на стіл. — Не про побут чи рахунки. Розкажи про свої картини. Про виставку. Про те, що ти відчувала, коли створювала серію.

​Аліна здивовано звела брови. За всі роки шлюбу Марк рідко розпитував про деталі її творчості, зазвичай обмежуючись черговим «це дуже гарно, мила» та оплатою оренди студії.

​Вона почала розповідати — спочатку обережно, а потім усе захопленіше. Про те, як шукала відтінки, про свій оновлений викладацький гурток для дітей, про плани на нову серію робіт. Марк слухав її з непідробною увагою, не перебиваючи, не поглядаючи на телефон і не даючи практичних бізнес-порад, як покращити продажі. Він просто слухав її душу.

​Коли кава була допита, вони вийшли на вечірню набережну. Прохолодне осіннє повітря освіжало обличчя. Вони йшли поруч, повільно, не поспішаючи.

​— Я продав той будинок, — раптово мовив Марк, зупинившись біля огорожі.

​Аліна завмерла й подивилася на нього:

— Продав? «Скляний замок»?

​— Так, — кивнув Марк, дивившись на воду. — Поставив крапку. Я зрозумів, що це місце завжди нагадуватиме нам про самотність і біль. Воно випивало з нас життя. Я підшукую ділянку землі ближче до міста. Невелику, затишну, де буде багато зелені, нормальний сад для Аделіни й світла майстерня для тебе... Якщо ти колись захочеш туди приїхати.

​Аліна відчула, як тепло розливається по грудях. Це був не просто фінансовий крок. Це була символічна руйнація минулого, яке їх роз'єднувало.

​Вона зробила крок ближче й обережно взяла його за руку. Марк переплів свої пальці з її.

​— Дякую тебе за цей вечір, Марку, — тихо мовила вона. — Справді дякую.

​Вони не цілувалися й не робили гучних заяв про повернення шлюбу. Але, йдучи нічною набережною рука об руку, вони обоє відчували: це було їхнє перше справжнє побачення за останні вісім років.