Розділ 29. Два портрети

Я тихо простувала коридорами замку, крадькувато озираючись перед кожним поворотом. Світанок ще навіть не почав займатися над шпилями замку, та спати я вже не могла. Двічі я прокидалася від кошмарів у холодному поту, і закрити очі втретє я вже себе не примусила. 

У темних покоях, що ще якийсь тиждень тому належали Гвелінді, вночі все надто нагадувало глибокі підземелля: гілки вдаряли у вікна, вітер шумів за стінами, чулися кроки невідомих вартових за дверима. Всього було надто багато і надто мало водночас. 

Зазвичай я змушувала себе не думати ні про що, а тоді падала у сон без сновидінь – та зараз зробити так не вдавалося. Варто було на мить заплющити очі, як перед поглядом поставало підземелля – його вогкі, холодні стіни; його довгі, практично нескінченні коридори, що дражнили порятунком та ніколи його не дарували. 

Тож я вдяглася і, востаннє зазирнувши у маленьку кімнатку, де спала Гвелінда, вислизнула у коридор. Сестра спала спокійно – принаймні хтось з нас міг забути про жахи Крезни. 

Крастися сплетіннями палацу було дещо незвично: я звикла ходити непомітно, але не ховатися. Зазвичай поєднання бляклої зовнішності та суворої, закритої сукні цілком вистачало для того, аби на мене ніхто не звертав уваги. 

Та зараз я вже не була весільною розпорядницею – принаймні, не в очах двору; я була принцесою Гвеліндою – принцесою, на яку не далі, як кілька днів тому вчинили замах. Принцесою, яка точно не мала серед ночі прокрадатися до покоїв короля. 

І попри те, що сам король мене зараз не цікавив (а радше його кабінет, де в мене було своє зручне крісло, стос паперів та дорога чорнильна ручка) – але я розуміла, що в очах слуг, придворних та численних працівників палацу це може мати зовсім інший вигляд. Особливо якщо враховувати те, що через добре усім відоме працелюбство Корвіна його кабінет та опочивальню поєднували двері. 

Вже тільки коли я дісталася коридору з королівськими покоями, мені в голову прослизнула думка, що двері кабінету цілком могли виявитися зачиненими – чомусь раніше я про це навіть не подумала. Та я все ж вхопилася за ручку – а тоді вона, заіскривши трохи, піддалася. 

Наче чари спрацювали, але, впізнавши мене, пропустили. 

Від несподіванки я навіть відступила на крок. Чари так не працювали; вони не пропускали когось просто тому, що впізнавали. А це значило, що Корвін перелаштував їх, аби я мала доступ до його покоїв – чи принаймні до частини з кабінетом. 

Я не знала, чи хотіла побачити чоловіка схиленим за столом, з головою поглинутим документами – чи я боялася цього. Кожна зустріч з королем приносила нове сум’яття, і я поняття не мала, що з цим робити. 

Але від однієї думки, що Корвін може бути за крок від мене, щось у грудях залоскотало, пальці закололо… Та коли я відчинила двері, кабінет подивився на мене пустими, темними очницями вікон. Папери лежали розкладені; чорнильницю Корвін залишив відкритою, наче ще сподівався попрацювати, але втома його зрештою зморила. 

На спинці мого крісла лишилася хутряна накидка, що король приніс зі своєї спальні, коли одного вечора помітив, що я починаю мерзнути.

Я обережно ступила всередину. Тривога, що невиразно ворочалася в нутрі з миті пробудження, нарешті відступила. Вона скрутилася і сховалася у дальній закуток розуму; не зникла, але тимчасово пішла. 

Я ж лишилася серед кабінету, заставленого книгами та старими картинами. На полицях тулилися артефакти й амулети, огорнуті чарами – я й не уявляла, що вони мали робити. Тож я всілася у своє крісло, вперше за багато часу дозволила собі сидіти не ідеально прямо, а підібгати ноги та скрутитися ледь не калачиком, і взялася за роботу – якої, на жаль, залишалося все менше. 

За якусь годину я накидала текст першої промови Гвелінди перед народом Вірну – нехай це й не було, прямо кажучи, моєю роботою. Та я добре знала, що хотіли б почути й дворяни, і простий люд – і залишати сестру наодинці з цим не планувала. 

Тоді зайнялася замовленням до модистки – якщо з сукнею для Гвелінди я розібралася вже давно, то думку про одяг Корвіна відкладала ледь не до останнього. Тепер же я знала – чи принаймні сподівалася, що знаю – що Корвін хотів би одягти у цей день. 

Кілька годин я працювала тихо, і єдиним звуком, що чувся у кімнаті, залишався скрип пера. 

Мене почала поволі брати втома; я відклала останній з записів і навіть сперлася чолом на складені лікті з думкою, що просплю якусь годину чи дві зовсім без сновидінь. Можливо, стіл Корвіна й не був таким зручним, як королівська перина – та все ж саме тут віддалені страхи затихали, тривога опускала голову, а я нарешті могла дихати на повні груди. 

Кристал поряд почав поволі гаснути – наче у відповідь до того, як я заплющила очі. Боротися зі сном сил не було; бажання, відверто кажучи, також. 

В мить, коли я вже поринула у легку дрімоту, у сусідній кімнаті щось впало. Гучно, дзвінко, а тоді прокотилося гулко дерев’яною підлогою.

Я підскочила на місці, хапаючись пальцями за край стільниці. Звук все продовжувався і продовжувався, а тоді різко обірвався. Кілька митей тривала тиша, а тоді я знову почула шурхіт. 

– Корвіне? – запитала я тихо, підіймаючись з крісла. 

Це мусив бути король – стояла ніч, і короля не було у кабінеті. Він мусив спати.