Розділ 28. Останній бастіон

Останній бастіон виявився темним, вологим проходом, яким ми з Корвіном простували вже кілька хвилин – і якому, здавалося, не було кінця-краю. 

Спершу я йшла попереду – тримаючи руки на животі, слідкуючи за тим, аби спина залишалася прямою, як палиця: наче це могло втамувати страх та не дозволити йому показатися. 

Це були зовсім інші підвали – не такі, як таємні скельні ходи у надрах монастиря, що не мали жодного виходу на поверхню. Та темрява була однаковою. Вологість у повітрі, ледь помітний вітерець, що лоскотав спину, був таким самим. 

Єдиним, що змушувало мене йти далі та гордо тримати голову – це Корвін, що крокував поряд. 

– Це не затягнеться надовго, – сказав він, уважно розглядаючи стіни. 

Я кивнула. Ми обидвоє не говорили цього в голос, та чудово розуміли, чому саме пошуки стрільця не будуть довгими. Людина, що могла непоміченою пробратися до зали, повної варти та чаклунів, точно продумала шляхи відступу. І я б могла поставити непогану суму на те, що ані Вістерія, ані Мікела зрештою нікого не знайдуть.

Єдиними людьми в підвалах цієї ночі опинимося саме ми. 

– Як далеко тягнеться цей прохід? – запитала я, намагаючись звучати байдуже. 

Та в грудях вже поселилося тонке тривожне відчуття, яке, я знала, не зникне, а з часом стане тільки сильнішим. Я вже втягувала повітря через силу, і все ще відчувала, що легені лишаються пустими. Замкнуті темні простори ніколи не були моїми улюбленими. 

– До столиці, – відізвався Корвін. – Його заклав якийсь з моїх предків ще століття тому – вочевидь, для втечі від розлючених селян, що намагалися захопити замок. Та зараз про нього не знає ніхто, окрім мене та Флори. І тепер вас. 

Я ледь не збилася з кроку. Навіщо він мені це сказав? Відкрив, вочевидь, одну з найбільших королівських таємниць, наче це взагалі нічого не означало?

Та Корвін йшов далі, ніби нічого й не трапилося. Ще за кілька хвилин він нарешті зупинився, коли прохід роздвоївся – ось тільки він не обирав один з них. 

Натомість Корвін повернувся до стіни – нічим не примітної, кам’яної та вологої стіни – і торкнувся її пальцями. Від них в усі боки розійшлися іскри – навіть вони здавалися неймовірно яскравими у практично цілковитій темряві, і прошепотів кілька слів, що я навіть не намагалася розібрати. 

Всі мої сили йшли на те, аби стояти рівно. Запізнілий страх почав мене нарешті наздоганяти – мене ледь не вбили. Стріла була так близько від мого ока – і це не пластина з грудей Корвіна насправді її спинила. Якби чоловік не кинув того закляття… якби він не встиг зреагувати, якби не захистив мене… 

Я похитала головою, відмовляючись думати про усі можливі “якби”. Все сталося саме так, як сталося. Я вижила – і в цьому була уся суть підміни. Головне, що Гвелінда залишалася у безпеці. 

Корвін відірвав пальці від стіни. А тоді я збагнула, що стіни перед ними вже й не було – натомість там проступили двері – такі непримітні, що я могла б пройти повз них та навіть не помітити. 

Двері відчинилися зі скрипом – повільним, натужним, таким віддалено знайомим, що дрижаки пронеслися всім моїм тілом. Я відступила на пів кроку – саме в ту мить, коли Корвін ступив у темну кімнату. 

– Тут дуже давно нікого не було. Не впевнений, чи залишилися тут принаймні свічки… 

Я ступила на дерев’яних ногах всередину. Кам’яна підлога пустила відлуння від моїх тихих кроків, а тоді я почула тихе скрапування води десь далеко. Шурхіт – це був Корвін, що щось шукав у столі неподалік, обриси якого я бачила дуже розмито. 

Все це було… все це було занадто. Я заплющила очі та стиснула повіки так сильно, що перед ними з’явилися кольорові кола. Я була тут. Тут, у палаці, в останньому бастіоні – найбезпечнішому місці в усьому Вірні. 

Не у підземеллях Акґорського монастиря. 

– Здається, в кристалах не лишилося чарів… – тихо пробурмотів Корвін. Кулька світла у його долоні стала темнішою, ще більш тьмяною. 

Мить – і вона згасла повністю, залишаючи нас у непроглядній темряві. Настільки густій, що я в мить забула, де я стояла. Усі думки, усі внутрішні переконування себе вилетіли геть, наче й не було. 

Вода тихо скрапує. Одна крапля. Друга. Третя. Якщо сидіти нерухомо під каменем, на якому збирається волога, підставивши руки човником, за кілька годин можна зібрати пригорщ води. Це я знала вже давно. 

– Три дні. Не приносьте їй ані води, ані їжі, – голос сестри Авель звучить у голові набатом. Тіло болить від побоїв і холоду, а голова пульсує від ляпаса, що я отримала напередодні. 

Я знала, що мусила мовчати. Не втручатися, як робили це інші – інакше тут просто не вижити. 

Темрява настільки густа, що не бачу навіть пальців прямо перед своїми очима. Чутно тільки шурхіт щурів у далеких коридорах, що не мають виходу, і скрапування води. Одна крапля, друга. 

Я сідаю під камінь та виставляю руки човником. 

Спогад врізався у розум так несподівано, так різко, що я й справді витягла руки вперед – наче очікувала, що на складені долоні зараз почнуть скрапувати брудні, холодні краплі.