Розділ 27. Бал

Корвін

– Вже час, Корвіне, – попри власні ж слова, Ейренд хутко забрав в мене підписаний документ, а замість нього підклав ще один. Я поставив розчерк, навіть не читаючи – вільність, яку дозволяв собі вкрай рідко навіть попри те, що довіряв своєму скарбієві беззаперечно. 

За столом у кабінеті я вже сидів, вбраний у парадний камзол: надзвичайно незручний шедевр кравецького мистецтва, що відчувався так, наче я опинився затиснутим у залізній діві. 

Я уникав його носіння, скільки міг, та вказівки Аїди, які вона передала через слуг, були чіткі: все має бути надзвичайно офіційно. Дворяни мають побачити не тільки свою майбутню королеву, але й короля – і в жодного з них не має закрастися навіть найменший сумнів, що шлюб висить на тонкій волосині над безоднею. 

– Маері Аїда очікує на тебе у південній вітальні, – Ейренд підсунув ще один листок, а тоді ще один. Окуляри я вже сховав у шухляду, тож літери ледь розбирав: щось про посіви жита на півдні та закупи нової партії шовку. 

Я гмикнув, а тоді нарешті піднявся з-за столу. Майже рушив геть, коли зрозумів, що почуваюся аж надто легко – надто добре – і це означало, що я дещо забув. Я швидко повернувся до столу і, переконавшись, що скарбій втупився у папери, відчинив потаємну шухляду. Вінець, звісно ж, лежав саме там, де я його й залишив, вже голодний до чарів. 

Він почав тягти з мене магію ще до того, як я його торкнувся – а тоді взагалі впився у мене, наче п’явка чи отруйна лоза. Останніми тижнями магії на підтримання кордонів йшло надто багато – значно більше, ніж будь-коли раніше, і це точно не було добрим сигналом. 

Знову на порозі мене зупинив вже Ейренд. 

– Нічого не забув, твоя величносте? – він насмішкувато усміхнувся, а на долоні зважував тим часом величезний медальйон розміром з непогану тарілку. Всю золоту поверхню вкривали рубіни та якісь інші багряні камені – і через це важив медальйон Єдності не менше, ніж та ж навантажена вечерею тарілка. 

Я повільно прикрив очі – я дуже сподівався, що про медальйон ніхто не згадає, і принаймні на одному балу я зможу з’явитися, не тягнучи на собі пуд золота. 

– Ні, дякую, – відізвався я, провертаючи ручку дверей. Та кроки Ейренда позаду змусили спинитися та зітхнути. 

– Ти ж знаєш, що цього не уникнути, – з ледь помітною за усміхом ноткою роздратування протягнув Ейренд. – То чому щоразу намагаєшся?

Замість відповіді я тільки кинув виразний погляд на страшну коштовність, що ледь утримував у одній долоні скарбій. 

– Я виглядаю з нею, наче блазень. 

– Ти виглядаєш як король, – заперечив чоловік, натягаючи ланцюжок мені через голову та обережно пропускаючи його крізь зубці вінця. З цими двома атрибутами влади я відчував себе, наче мул, нав’ючений мішками з борошном та прикрашений дзвіночком. 

– Всі й так знають, що я король. Не думаю, що мені потрібна золота плита на мені кожної миті, аби довести це. 

Цю ремарку скарбій вміло проігнорував. Натомість поправив амулет в мене на грудях – він більше нагадував дивний і недолугий обладунок, ніж медальйон. 

– Побачимося на танцях, друже, – Ейренд поплескав мене по плечу та посміхнувся лукаво, наче знав якусь таємницю і не планував нею ділитися. Та часу на вивідування вже не лишалося: бал вже почався. 

У великій залі зібралися вже всі, включно з герцогом та герцогинею – а значить, очікували тільки короля. До південної вітальні ноги привели мене самі, думки ж витали деінде. Чому крезнійські війська все ще не відступали від кордонів? Чого вони чекали, на яку помилку сподівалися?.. 

Двері до вітальні стояли прочинені, і з них у темний коридор лилася смужка золотистого сяйва. Я відчинив їх і вже збирався ступити до Аїди, оцінити її схожість з Гвеліндою та вкотре – і я вже знав наперед – безрезультатно спробувати відмовити її від божевільного плану. 

А тоді я завмер. 

Жінка, що стояла біля вікна та видивлялася у сад, озирнулася. Її лице вкривала тонка вуаль, що трохи змазувала риси, та не впізнати Аїду Сезорі було неможливо: той самий жорсткий, трохи прохолодний погляд, той самий чіткий зріз носа, та сама ледь оливкова шкіра. Раніше, коли її вкривала ілюзія, Аїда нагадувала акварельний етюд – розмитий, повітряний образ, що все вислизав з ока. А зараз вона стала враз наче надто реальною. 

Наче раптом я вже не міг відвести від неї очей. Наче у всій кімнаті, чи навіть у всьому замку існувала тільки вона одна. 

Аїда присіла у реверансі та привіталася. У її погляді з’явилася зовсім незвична невпевненість, але ненадовго. 

– Аїдо, – видушив я, відчуваючи, що голос захрип. Що я хотів їй сказати?.. 

Вона зовсім не нагадувала Гвелінду. Переді мною стояла королева – непохитна, розкішна, прекрасна у своїй безжальній холодній красі. Можливо, якісь риси лиця у сестер і збігалися – та кожен, хто бачив Гвелінду хоча б мить, зрозумів би підміну. 

Те юне, боязке каченя не могло б виглядати так – не в найближчий десяток років. 

Жінка ступила мені назустріч. 

– Нам вже потрібно йти, – сказала вона, та прозвучало це радше як запитання. Я простягнув Аїді руку. На ній, попри придворну моду, не було рукавичок, і коли її прохолодна шкіра торкнулася моєї, між нашими тілами прослизнуло кілька іскор чарів.