Розділ 26. План про ненапад

– Дуже красиво, – тихо сказала Гвелінда, не підіймаючись з ліжка. Вставати з нього їй ще було складно, попри те, що отруту з її тіла вивели вже повністю. Та, вочевидь, отруєння пробудило й інші хвороби, що до того дрімали у тілі принцеси, і виснаження, і хвилювання від майбутнього одруження та того, що все навколо було незнайоме. 

Гвелінда у личині придворної дами прогулювалася зі мною палацом та садами, іноді читала у вітальні – та більшість часу все ж відпочивала у ліжку. 

А я, намагаючись спокутувати провину шістнадцятирічної відсутності у її житті, проводила все більше часу у її покоях, і навіть спала на додатковому ліжку у сусідній кімнаті – та останнє було зроблено вже з метою підтвердження легенди. 

– Думаєш? – запитала я розсіяно, водночас розгладжуючи пишні спідниці. Бальну сукню довелося замовляти останньої миті, коли виявилося, що в гардеробі крезнійської принцеси не було нічого годящого. 

Сукня, яку мені доставили зі столиці, була блакитна, і через це відчувалася начебто моєю – та темніша, насиченіша. Замість скромного, непомітного шиття її вкривав розпис срібною ниткою та разки перлів на корсажі, а сам корсет й спідниця підкреслювали мою фігуру так, що видавалося, наче з дзеркала на мене дивилася зовсім інша людина. 

Жінка, яку, певно, одразу помічали в кімнаті. Жінка, на яку дивилися – і яка вже навряд чи могла б злитися з візерунком на стінах чи гардинах. 

Для весільної розпорядниці це була дуже невдала сукня. Для принцеси Гвелінди, якою я прикидалася вже цілий тиждень, і поки цілком успішно – цілком годяща. 

– Справді, – погодилася сестра. – Я б хотіла таку мати. 

Я завмерла серед укладання зачіски. Про цю частину я й не подумала – і, як виявилося зараз, дарма. 

Про своє життя у королівському палаці в Крезні Гвелінда розповідала мало та ухилялася від запитань не гірше, ніж я. Та коли все ж щось виринало… Загалом я була переконана, що на жодному балу бувати їй не доводилося. 

Я відвела руки від голови, і зачіска, яку я вже майже зібрала, розсипалася. Кучері попадали на плечі та спину, шпильки порозліталися, та я не зважала. Обережно підійшла до ліжка Гвелінди та сіла на краєчок, склавши руки на колінах. 

– Попереду ще багато балів, ваша високосте, – сказала я. 

Гвелінда не підіймала до мене очей. Я наважилася простягнути до неї руку, але та спинилася за волосину до її плеча. Я тримала її кілька митей, а тоді забрала, відчуваючи себе на диво невпевнено. 

Протягом останнього тижня я говорила з Гвеліндою – примушувала себе до пустопорожніх теревенів, яких зазвичай не терпіла. І в миті, коли ми говорили про погоду за вікном, види чаю чи коли я розповідала їй про Вірн – країну, у якій вона відтепер не тільки житиме, але якою і правитиме – видавалося, що все гаразд. 

Що ми розуміємо одна одну. 

Та зараз я не знала, що сказати. Я не знала про неї направду майже нічого – так само як вона збирала крихти інформації про мене. Вона не знала, що моя юність пройшла в Акґорському монастирі; не знала, хоча, певно, й здогадувалася, що я також проходила вааршан’ґ. Я не знала, як жила вона. 

Звідки в неї були шрами, що так нагадували мої, нехай їх і було менше, нехай вони й були давніші, тонші. Запитати було страшно – а першою Гвелінда не розповідала. 

Гвелінда випросталася серед простирадел, бліда навіть на тлі білої нічної сорочки. 

– Ти обіцяєш? – запитала вона раптом тонким голосом, і мені знадобилася мить, аби зрозуміти, про що ж вона говорить. Я кивнула. 

– Обіцяю. 

Я не стала говорити, що бал організують на честь її весілля з Корвіном – підозрювала, Гвелінда не це хотіла почути. Та і я не хотіла цього вимовляти. 

Варто було подумати про те, що Гвелінда була нареченою Корвіна, всередині поселялося тягуче, темне почуття. Огидне мені самій, воно дивно нагадувало заздрість. 

– Я накажу пошити тобі найкращу сукню. Вдвічі пишнішу за цю, – спокійно вимовила я, вже подумки складаючи замовлення до кравчині. Нехай найближчий бал буде нескоро, ніщо не заважає мені й справді купити Гвелінді сукню. Не з королівських грошей, зі своїх. 

Нехай мої заощадження трохи збідніють, та я, зрештою, була винна Гвелінді подарунків за шістнадцять років. 

– Я… – почала я, та урвалася, зачувши шурхіт за дверима. За мить тишу порушив стукіт у двері: чіткий і зовсім трохи нетерплячий. Цей стукіт точно не належав Корвінові чи Флорі. Я скосила очі на Гвелінду. 

Дівчина стенула плечима.

– Заходьте, – гукнула я, водночас підіймаючись і перетинаючи спальню. Я востаннє зиркнула на Гвелінду, що втомлено прикрила очі на ліжку, а тоді зачинила за собою двері. Тільки тоді інші двері, до покоїв, відчинилися – і на порозі я побачила Мікелу. 

З нагоди балу звичайний шкіряний жилет вартової змінився на начищений обладунок та темно-багряний плащ. Волосся вона стягла у товсту косу, а руку тримала на ефесі меча, наче готувалася до бою. 

Протягом останнього тижня, з миті, як Мікела кинула мене до темниць, я з нею не говорила. Бачила її спину, чула її голос, коли вона віддавала накази іншим вартовим, чула, як вона говорила тихо з Корвіном та Вістерією за зачиненими дверима. Та з нею самою я не розмовляла.