Розділ 23. Принцеса на заміну

Я по одному відчепила свої пальці від стіни. Мені вона була не потрібна для того, аби йти прямо. Не потрібна. 

Вже у самих дверях цілительського крила я зупинилася, аби вирівняти дихання та трохи заспокоїти ноги, що враз вирішили, що всередині замість кісток в них – саме желе. Розгладила складки на сукні – незвичній і чужій. 

Як я могла собі дозволити заснути у королівських покоях? Що на мене найшло? Якщо й було щось гірше, ніж спати з королем у шатрі, то тільки одне: спати в його ліжку. До того, як я потрапила до цього палацу, мало хто міг звинуватити мене у непрофесійності. 

А тепер видавалося, що всі правила, які я встановила для себе ще десяток років тому, раптом припинили працювати. Чому мені було так важко триматися на відстані від Корвіна?

Ще й він зовсім не допомагав. Поцілунок, зовсім легкий і невагомий, все ще горів у мене на чолі, як королівська печать – і здавалося, що кожна служниця, повз яку я проходила, могли його бачити. 

Ще й без звичної ілюзії відчувала я себе так, наче йду палацовими коридорами гола-голісінька. 

Я ще раз глибоко вдихнула. Підняла погляд до ряду ліжок, нині пустих, одразу ж помітила, де лежала Гвелінда – переважно через те, що поряд з нею сиділи ще дві фігури – Флора та Корвін. 

Бажання відступити на крок та сховатися за аркою, а тоді повернутися пізніше, було таке сильне, що я вже занесла ногу. Але ступила у протилежний напрямок – під останні промені призахідного сонця, що падали на мармурові плити цілительського крила. 

– Маері… Сезорі? – невпевнено, обережно запитала Флора. 

Я цілком розуміла її здивування – впізнати мене зараз, певно, було непросто, навіть якщо Корвін вже їй усе й розповів. Тож я випрямилася і кивнула, а тоді пішла вперед, не дозволяючи собі похитнутися навіть тоді, коли ліжка починали двоїтися перед очима, а контури предметів розмивалися. 

Мої окуляри десь зникли, разом з мокрою сукнею, у якій Корвін приніс мене до своєї спальні. Певно, слуги забрали – і тепер залишається тільки сподіватися, що я отримаю своє вбрання назад. 

Коли я тільки прокинулася, з головою, що нагадувала дзвонарню й очима, що ніяк не хотіли бачити світ таким, яким він був, хотілося тільки відкинутися на подушки та заснути знову. Чекати, поки Корвін повернеться. Поки скаже, де мій одяг і що мені робити тепер – коли він викрив моє справжнє ім’я. 

Чи мене вже було звільнено? Чи я все ще мала організувати весілля для Гвелінди – якщо їй, звісно, пощастить до нього дожити? 

Сон не йшов. Хтось у цьому палаці намагався вбити Гвелінду. Ще один крезнієць, що працював на мого батька і хотів війни. Хтось хотів вбити мою сестру – а я лежала у ліжку та чекала, поки король віддасть мені наступний наказ. 

Тож, охоплена раптовим приливом сил та огидою до себе, я зуміла піднятися, і вже тоді збагнула, що мого одягу ніде не видно. Виходити зі спальні в одній тільки сорочці короля було б вироком собі й своїй професійній гідності, кликати служницю та практично власноруч запускати швидкісний потяг пліток – теж. 

Тож я розчахнула шафу Корвіна, не знаючи до кінця, на що саме сподівалася – а тоді виявила у задній її частині, вже навіть трохи запилюженій, дві сукні: одну зелену, а іншу – золотаво-жовту. 

Вони були не зовсім мої за розміром: у плечах та стегнах висіли надто вільно, у грудях і талії – здавлювали; спідниця була трохи закоротка, рукави ледь досягали зап’ястків, хоча мали б закривати пів долоні. 

Та все ж це було краще, ніж нічого. 

Я вже подолала майже весь шлях до ліжка Гвелінди, коли раптом підлога почала небезпечно наближатися – і якусь мить я не розуміла, чи то я падаю, чи то зір знову двоїться, троїться. Чи потрібно виставляти руки вперед, чи удавати, що все гаразд?

Зрозуміла, що падіння таки було справжнім, я надто пізно: ледь встигла підставити лікоть, а тоді боляче вдарилася і ним, і боком, і колінами об мармур. Я стиснула зуби, і крізь них вирвалося тільки ледь чутне шипіння. 

Мить – і наді мною вже нависла густа, висока тінь, а тоді міцні теплі руки потягли мене вгору, стискаючи несподівано м’яко, наче я була якоюсь порцеляновою, дуже делікатною лялькою. 

– Що ви тут робите? – голос Корвіна прозвучав над вухом якось розгублено, відірвано. Я підняла до нього очі, але поглядами ми не перетнулися: він уважно простежував закороткі рукави сукні, смарагдову вишивку на корсеті та спідниці, маленькі перлинки, пришиті до корсажа. 

Я відступила на крок, і мої передпліччя вислизнули з долонь короля. 

– Пробачте мені, – спокійно сказала я, присідаючи у недолугому реверансі. – Мою сукню забрали служниці, а вийти, як була, я не могла. 

Від звуку мого голосу король здригнувся, а тоді нарешті подивився на мене. 

– Ви мали б ще відпочивати. 

– Я мушу працювати; для відпочинку ще буде час після весілля. 

– Ви ще слабка, – він торкнувся рукою мого чола. – І горите. 

Я мусила відступити, відійти від руки короля, відсторонитися від його доторку, тримати дистанцію. Натомість я застигла. 

– Я мусила побачити Гвелінду, – зрештою видушила тихо. – Як вона?