Розділ 21. Байстрючка

Прямий погляд Корвіна пронизував мене до самих кісток – що, як мені раптом видалося, наче стали оголені та виставлені на загальний огляд. Я кліпнула, і тільки тоді мозок почав оцінювати середовище. 

Закрила очі я у підземеллі, але коли відкрила їх, була вже точно не там: навколо звищувалися світлі стіни та  темно-зелений балдахін, що підтримували дерев’яні ніжки широкого, практично королівського ліжка. 

В ногах у мене сидів Корвін. Його рука простягалася вперед, майже до моєї шиї, але шкіри не торкалася. Я поволі перевела погляд вниз, на його пальці. А тоді завмерла: він стискав амулет. 

Медальйон, що я носила, не чіпаючи, вже десяток років, і який не наважувалася зняти навіть після того, як остаточно втекла з Крезни. Як виявилося, недарма – та зараз мій захист, знищений та нікчемний, розпливався у повітрі обірваними нитками. 

Я зрозуміла, що ще було не так: волосся, що розпадалося навколо мене, вже не стримуване шпильками, було довше, ніж я звикла, і втратило сіруватий, невизначений колір. 

Важкі пасма тепер були темні, майже кольору насиченого, чорного шоколаду – і якби навіть король не помітив, що все моє лице ледь помітно змінилося, одного цього доказу було більш ніж достатньо. 

– Ваша величносте? – повторила я вже менш розгублено, з ноткою гостроти у голосі. – Це ви мене роздягнули?

На тілі вже не відчувалося холодної важкості сукні. Тільки м’який дотик чистої, сухої тканини, що пахла м’ятою – і навіть одного побіжного погляду на делікатно оздоблений комір сорочки вистачило, аби збагнути, що належить вона точно не мені. 

Та й кімната не була моя; швидка думка про те, що я опинилася у цілительському крилі, зникла, варто було помітити стоси книг і паперів на столику поряд з ліжком, стелажі, повні ще більшої кількості книг, що закривали собою усі стіни, і мольберт у кутку, повернутий так, аби не було видно полотна. 

Ліжко, на якому я лежала, було не по-королівськи м’яким і широким – воно таки було королівським. 

Незрозуміло як я опинилася у покоях Корвіна. 

– Так, – просто відізвався чоловік, стискаючи щелепу. Він примружився, вдивляючись у мене так, наче хотів розгледіти щось під шкірою, м’язами і кістками, і від цього прямого, зовсім неприхованого погляду навіть мені стало незручно. 

– Чому я тут?

Корвін обережно відпустив медальйон. Він опустився мені на груди холодною грудкою металу, вже зовсім безкорисною. Для того, аби відновити чари у ньому, мені потрібно буде подолати понад сотню миль до одного добре знайомого мені артефактора, що виконував роботу без зайвих запитань. 

– Я помітив, як ваш артефакт дає збій. На якусь мить я розгледів ваше справжнє лице, та тоді ще не зрозумів, що це означає, – повільно, зважуючи кожне слово, пояснив Корвін. – І чомусь… чомусь я хотів вберегти це у таємниці. 

Захистити вас. Він цього, звісно ж, не сказав – та я відчула ці слова, сказані хрипким голосом Корвіна, так чітко, наче він прошепотів їх мені на вухо. Він не уникав мого погляду – навпаки шукав його, і дивився так пильно, що відвести очей я вже не могла. 

Я прикусила губу. Я збиралася розповісти Корвінові – для того і шукала його попередньої ночі. Ось тільки зробити це я хотіла на своїх умовах, а не ось так – коли чари розвіялися під час сну, і тепер я мусила захищати себе, пояснювати. 

Я стиснула пальцями край зеленої ковдри – бо відчула, що вони враз почали ледь помітно дрижати. 

– Я можу все пояснити, – рівно сказала я, хоча у шлунку вже готувалося до виверження жерло вулкана. Кінцівки заніміли, забираючи в мене можливість тікати – наче така можливість в мене справді була; голова, втім, залишалася ясною. 

– Я б з радістю послухав, – вигнув брову Корвін. – Хоча, мушу зізнатися, про чимало речей я здогадуюся і сам. 

– Про що?

Погляд Корвіна пришпилив мене до подушок. 

– Ви, Аїдо, байстрючка короля Айгара, – сказав чоловік спокійно, наче розповідав мені про погоду, а не вимовляв вголос слова, яких я боялася чи не все своє життя. – Ви сестра Гвелінди. Ви виросли…. – тут Корвін на мить затнувся, наче й сам не міг до кінця повірити у слова, які збирався вимовити. – Ви виросли в Акґорському монастирі, а тоді звідти втекли. 

– Це… – я підтиснула губи, а тоді трохи відвела погляд. – Це правда. 

Корвін тихо видихнув – випустив повітря крізь стиснені зуби. На кінчиках пальців в нього шалено бігали іскри магії, а саме лице побіліло, наче враз стало полотном. 

– Акґорський монастир… – тихо повторив Корвін. – Пробачте мені, Аїдо. 

Я кліпнула і здивовано підняла брови. 

– За що? Вашої провини тут точно немає. 

– Тоді, після вааршан’ґу… Я запитав, чому ви не втекли. Це було недоречне запитання тоді, і я відчуваю себе ще гірше щодо нього зараз. 

Долоня Корвіна ковзнула білими простирадлами, але завмерла за якусь волосину від моєї руки – не торкаючись, чекаючи дозволу. Я удала, наче цього не помітила і стиснула руку в кулак. 

– Я все ж втекла, – відрізала я. Чому ми про це говорили? Навіщо згадували? Користі від цих спогадів не було – вони тільки валкували минуле і ятрили старі рани, про які я щосили намагалася забути. – Тож вибачення зайві.