Розділ 20. Медальйон

Корвін

Світанок спалахнув за високими соснами подібно до пожежі – спершу ледь помітним рожевим, а тоді багряним; Нефіаліс, спітнілий і втомлений, стишив ходу, запримітивши попереду стіни палацу. 

Замкові ворота стояли відчинені – і вже здалеку я побачив у них фігуру Мікели. Вона чекала на мене – а значить, щось трапилося. Щось трапилося. 

Я пришпорив Нефіаліса, і той перейшов на галоп, напружено та невдоволено фиркаючи. Сумки на його боках затрусилися, але я не зумів знайти у собі сил перейматися про тисячолітні книги, що я віз, наче вони були ранковою поштою. Часу на обережність бракувало. 

Книг, втім, було менше, ніж сподівалася Вістерія. До пізнього вечора вона була змушена визнати, що поняття не має, яке прокляття було накладено на Гвелінду. До опівночі з’ясувалося, що всі книги з королівської бібліотеки, що так чи інакше стосувалися теми, вже їй знайомі – а значить, безкорисні. 

Я вже не міг сидіти перед ліжком Гвелінди – тримати її за руку, чи то просто дивитися на біле, неживе лице та чорні губи, що нагадували страшне провалля кудись у голову. Хтось мусив поїхати до столичної академії та забрати старі, неоціненні томи з закритої частини сховища – і кому б їх довірили швидше та охочіше, аніж королю?

Мікела могла складати руки невдоволено скільки завгодно – та я не міг залишатися у замку. Не тоді, коли тиша навколо здавлювала голову не гірше від вінця, і не тоді, коли спогади про Анемону, що лежала на ліжку ось так само ще за місяці до смерті, почали витати небезпечно близько. 

Нічна поїздка допомогла очистити розум – і водночас посіяла нові сумніви. Щось у всьому тому, що я бачив у оранжереї, не складалося докупи – ось тільки поки що я не міг усвідомити до кінця, що саме. Надто багато речей вибивалися з, на перший погляд, досить очевидної картини. Магія, сіра стріла чарів прямо у грудях у Гвелінди, прокляття. 

Ось тільки… Я не знав, чому повертаюся до цього в думках знову та знову, але… Коли я виносив Гвелінду з оранжереї та востаннє перетнувся поглядом з Аїдою, в ньому було те ж, що відчував і я – сумнів. Невпевненість. Підозра. 

Чому напад відбувся перед очима Вістерії – найкращої чаклунки усього королівства? Будь-що могло стати зачіпкою, а все ж, видавалося, нападник розраховував на те, що усі ми будемо у саду. І все ж… І все ж Вістерія не могла збагнути, що то були за чари. І нехай я відчував вагу старезних книг з академії, всередині тліла підозра, що й вони не допоможуть.

– Нарешті! – вигукнула Мікела, хапаючи за вуздечку Нефіаліса, щойно він переступив копитом через ворота замку. Кінь повів носом невдоволено, і тільки страшенна втома від їзди протягом половини ночі без упину зупинила його від того, аби вирватися з міцних рук вартової. 

Нефіаліс нікому не давався до рук, окрім мене. І, вочевидь, окрім Аїди Сезорі. 

– Що трапилося? – запитав я серйозно, зісковзуючи з крупу коня. Відразу ж підлетіли вартові, яким я передав сумки з книгами – ті ставилися до них вже з ледь не побожною обережністю, та все ж швиденько понесли до замку. 

Мікела стиснула зуби, і одного цього було досить, аби я зрозумів, що новини були недобрі. 

– Гвелінда?.. – тихо запитав я, наказуючи своєму серцю битися далі. 

– Слабка, але тримається, – відразу ж відповіла Мікела. Я не очікував, що ці слова стануть таким полегшенням – і довелося спертися рукою на Нефіаліса, аби втриматися на ногах. Ось тільки вираз Мікели не ставав м’якшим. – Я затримала зрадника. 

Я випрямився до болю у спині.

– Це твоя весільна розпорядниця. 

Якусь мить слова Мікели висіли в повітрі, наче й не долітаючи до моєї голови. Весільна розпорядниця?

– Аїда?.. – розгублено запитав я, схиляючи голову. Цього не могло бути. Я не знав, чому, але навіть не розглядав можливості, що саме Аїда Сезорі, з усіх людей, могла бути зрадницею. 

Щось у ній – можливо, прямота, чесність, що почасти межувала з грубістю, глибокий і швидкий розум, працелюбство – все це викликало довіру. 

– Як– як ти зрозуміла? – запитав я, суплячись. Намагаючись пригадати кожну мить, яку провів поряд з Аїдою Сезорі та побачити у ній підступ. Брехню. Бажання скористатися своїм становищем на користь Крезні, а не мені. Не Вірнові. 

Мікела мовчала.

– Але навіщо вона тоді зупинила листа? – запитав я вголос, вдивляючись у Мікелу вимогливо. Якщо Аїда хотіла, аби Вірн впав, якщо її завданням було принести війну – був набагато простіший спосіб її розпочати. Все, що їй потрібно було б зробити у такому випадку – це нічого не робити, і дозволити моїй дурості виконати усю роботу. 

Я згадав, як Аїда дрижала у шатрі в ніч вааршан’ґу – як вона з ненавистю говорила про монастир. Монастир, якого у Вірні, виявляється, не існувало. На ранок після повернення я допитав радників і сам передивився усі мапи. 

Серед усього гірського хребта, що відділяв Крезну від Вірну, був лиш один монастир, що підпадав під опис, і мені він не підкорявся. Акґорські землі належали Крезні довше, ніж пам’ятали літописи. 

– Як ти зрозуміла, що Аїда – зрадниця? – з притиском повторив я. Мікела підняла до мене очі, повні вогню, на блідих щоках в неї вигравали жовна.