Розділ 19.3

Мікела завмерла. Очі в неї розширилися – голова схилилася у недовірі, рот розтулився, наче вона хотіла щось запитати, та все не знаходила слів. А тоді за мить зуби клацнули, стискаючись, губи перетворилися на тонку смужку, а брови зійшлися на переніссі. 

– А ти майже змусила мене повірити тобі, – похмуро сказала вона, водночас роблячи якийсь дивний жест рукою. – Тонка робота. Молодець. 

– Про що ти? – запитала я, а серце в цю мить гупало об ребра так, що майже заглушувало і рев вітру, і стукіт дощу. Мікела враз стала розслабленою, уся напруга з її тіла зникла – і це змусило напружитися мене. 

– Ніхто у Вірні не знає майже нічого про Айгара та його доньок. Ніхто – навіть я чи Корвін. То звідки звичайній весільній розпорядниці відомо щось таке?.. Звісно, пояснення є – ти брешеш, аби напоїти Гвелінду отрутою.  Або… – на мить вона спинилася, вдивляючись у мене зовсім іншим, новим поглядом. – Або ж ти сама крезнійка. Шпигунка короля, схована під самим носом. 

Я нічого не відповіла – не тільки через те, що брехати в лице Мікелі зараз не мало сенсу, але й через те, що почула кроки за спиною, і не одні. З бічних стежок один за одним вийшли вартові, одягнені у важкі обладунки. Якусь мить вони дивилися розгублено на мене й Мікелу, а тоді зрозуміли наказ. 

Я опинилася у щільному кільці озброєних чаклунів, відрізана від шляхів відступу – як наче я планувала тікати. 

– Я думала, ти принаймні спробуєш виправдовуватися, – майже розчаровано протягла Мікела. – Я б відправила тебе до в’язниць вже сьогодні, та Корвінові потрібен вітерець реальності – нехай побачить, кого пригрів на грудях. Тож сьогодні ще зможеш насолодитися комфортом палацових підземель. 

Я стиснула руки в кулаки, та свого здивування, сподівалася, не виказала у жоден інший спосіб. 

– Ти погубиш Вірн, – сказала я чітко, востаннє намагаючись достукатися до Мікели. – Зупинися, поки не пізно. 

– А інакше що? Чому я маю зупинитися? – злісно запитала Мікела, і у її лиці на мить прослизнуло ще щось, окрім праведного гніву. Тріумф, майже непомітний і мимобіжний – та я все ж його вловила. 

Я тяжко зітхнула, не надто вдоволена тим, що збиралася зробити.

– Він не полюбить тебе через те, що ти позбулася мене, – сказала я тихо – так, аби тільки Мікела та двоє найближчих вартових чули. – Якщо ти зараз дієш у надії, що він помітить тебе, коли я зникну, повір: цього не трапиться. 

Це був удар нижче пояса – і Мікела відступила на крок. 

– Звідки ти… 

– Це важко не помітити – тому, хто дивиться, – майже м’яко сказала я. Я бачила закоханість, вірність і любов не раз – і завжди вони були однакові. Один і той самий погляд, одні рухи – наче люди всі враз перетворювалися на соняхи, що повертали голову туди, куди йшло їхнє сонце. І Мікела завжди дивилася туди, де стояв король. – І Корвін вміє дивитися. 

Сенс моїх слів сягнув Мікели не одразу. Та за кілька митей збентеження змінилося гнівом, і вона подала ще один знак охоронцям. Ті підійшли ближче й вхопили мене кожен за руку. 

– Я не знаю, про що ти говориш, – процідила вартова, а тоді різко розвернулася та пішла у бік замку. – До темниць її! 

Останній наказ ледь не змело геть вітром – та, на превеликий жаль для мене, він все ж сягнув вух моїх… вочевидь, тюремників. Двоє чоловіків, що тримали мене попід пахвами, водночас ступили вперед, майже тягнучи мене за собою, і в мене не лишилося жодного іншого вибору, окрім як підкоритися. 

Втекти з-під пильного ока Мікели мені, певно, не вдасться – а пробратися таємно до Гвелінди, аби напоїти її протиотрутою від зілля, якого я навіть не знала, й поготів. 

Тікати з замку геть… Думка майнула в голові й одразу ж зникла. Покинути зараз Гвелінду я не могла. 

– Я здатна йти самостійно, дякую, – сказала я, киваючи вартовому, коли він потягнув за сукню надто різко. Чоловік – радше молодий хлопець з русявим волоссям та розсипом веснянок на шиї і щоках – відпустив моє плече, та радше від несподіванки, ніж будь-чого іншого. 

Та коли я все одно продовжила йти в напрямку замку, поволі ослабив хватку й другий чоловік – суворий бородань у шоломі, що закривав майже усе лице. 

Остаточно мене відпустили у мить, коли обидва чоловіки почали возитися з давно заіржавілим замком на дверях. Видавалося, відкривали їх всього кілька разів за останнє десятиліття – і востаннє це робила саме я всього з тиждень тому, коли зносила у пусті камери увесь крам, що не можна було побачити делегації крезнійців. 

Нарешті залізо піддалося, і переді мною відкрилися вогкі, дуже круті й вузькі сходи вниз. Вартові на кілька митей зам’ялися, не знаючи, як вчинити краще, а тоді пустили мене першою, відступивши при цьому галантно, наче лорди, що пропускають леді у бальну залу. 

Я ледь стримала криву посмішку, а тоді, ледь торкаючись пальцями шорсткої і вологої стіни, почала спуск. На одній зі сходинок підбор знову застрягнув у якійсь щілині, і я ледь не полетіла вниз. Намагаючись втримати рівновагу, вхопилася за якийсь виступ на стіні. 

Подряпала долоню – боляче і глибоко – та не видала жодного звуку. Немає сенсу стогнати і плакати – сльози нікого тут не розчулять; біль, виставлений, як товар на ринку, не примусить вартових відпустити мене, а Мікелу – повірити.