Розділ 19.2

– Мікело! – я торкнулася плеча вартової, наближаючись до неї ззаду – і пожалкувала про це наступної ж миті. 

Моя рука опинилася в мене ж за спиною, боляче притиснута до хребта, а до горла вже притискався широкий мисливський ніж, що жінка дістала з-за пояса за лічені миті. Ногу Мікели я відчувала в себе під колінами – вона вже була готова штовхнути мене, аби я впала на мокрі мармурові плити. 

За мить мовчанки, що переривалася тільки важким диханням – і моїм, і Мікели, вона відвела ножа від моєї шкіри. Руку відпустила всього на мить пізніше. 

–...це ти, – видихнула вона втомлено і роздратовано водночас. – Що ти тут робиш? Невже Корвін не наказав тобі не лізти не у свою справу?

– Боюся, це цілком моя справа, – відізвалася я, обтрушуючи спідницю та напровсяк відступаючи від Мікели на крок. 

Гмикання вартової, що звучало, як скрип ножа по тарілці, змусило мене підняти голову. 

– Ти бачиш тут стрічки та гостей? Можливо, десь між кущів ховається торт? Це замах на вбивство, а не весілля, а значить, тут я вирішую, чи твоя це справа. І я говорю прямо – не твоя. Не лізь, розпоряднице. Якби не Корвін, я б вже… 

Вона урвала себе, клацнувши язиком. 

– Куди він поїхав? – запитала я прямо, зиркаючи у бік воріт. 

– Яку частину слів “не твоя справа” ти не розчула? 

Мікела злісно заклала ножа у піхви, а тоді розвернула стопи у бік замку. Волосся в неї під дощем повністю змокло та липло до лиця, а темні одежі наче стали навіть темнішими. 

– Мені потрібно з ним поговорити, – я не ступила й кроку, а залишилася на місці. Як я й сподівалася, вартова спинилася серед кроку. 

– Не можеш почекати навіть до ранку? – в’їдливо протягнула вона, напівобертаючись. – Хочеш приголубити його в час біди? Як вже робила це вчора?

Слова Мікели, просякнуті отрутою, стікали з мене, як з гуски вода. Між мною та Корвіном нічого не відбувалося – і що б не думала жінка, це було правдою. 

Та коли я повторювала ці слова сама собі подумки, в них відчувалася дивна фальш – а брехати собі я не звикла. Ось іншим – це вже зовсім інша справа. 

– Це щось важливе. Справді важливе. 

– Тоді скажи мені зараз, і не марнуй мій час, – процідила Мікела крізь зуби. Щось у її поставі, напруженій і витягнутій, як струна, підказало мені, що вона зовсім не жартує.

– Це не чари вплинули так на Гвелінду, – сказала я, трохи підвищивши голос, аби перекричати пориви вітру. – Це отрута. 

– Дурниці, – виплюнула Мікела, а тоді, вже наче й незацікавлена, продовжила шлях до палацу. – І Корвін, і Вістерія бачили магічну стрілу, що ввійшла крезнійці у самі груди. 

– Отрута була у вині! Перевір сама – в оранжереї лишилося всього п’ять келихів. Хтось забрав один – той, з якого пила Гвелінда. 

Ось тепер я отримала повну увагу Мікели. Жінка зупинилася, а тоді, наче трохи загальмовано, повернулася до мене. 

– П’ять келихів, кажеш?... 

Я кивнула, та щось у хижому примруженому погляді жінки мене насторожило. 

– Я заборонила своїм людям заходити до оранжереї. І, бачать духи, я хотіла почекати з цим, аж доки не повернеться Корвін. – Вона зробила кілька кроків до мене, і кожен вдаряв по мармуру, як набат. – Та окрім чарів Вістерії там є лише одні – твої, розпоряднице. Як ти це поясниш?.. 

Тон Мікели натякав, що жодних пояснень вона насправді не хоче – та вона й не дала мені можливості їх дати, адже одразу ж продовжила. 

– А тепер ще й виявляється, що келихів бракує. І чому я маю повірити, що забрала його не ти? 

Я зціпила зуби. 

– Навіщо мені про це брехати?

Губи Мікели викривилися у неприємній посмішці. 

– Наприклад, аби ми дали Гвелінді протиотруту. І у випадку, якщо її поранили таки чари – а у цьому я не сумніваюся – ця протиотрута стане смертельною. І ти, я впевнена, про це добре знаєш. 

Від несподіванки я відступила на пів кроку. Підбор черевика застряг у щілині між плитами, і я ледве не впала. Справді, коли мовилося про поранення чарами, будь-що зайве могло стати фатальним – і особливо сильна протиотрута. 

Та в цьому й полягав задум злочинця! Залякати усіх в палаці так, аби ніхто навіть не думав лікувати Гвелінду в інший спосіб. 

– Тоді крезнійка, наш єдиний шанс на тривалий мир, помре. А ти, певно, тільки цього й чекаєш. Це ти підмовила Корвіна змінити той ритуал – аби її високість подала одяг, а не він сам. А потім тебе я знайшла, голу, у його обіймах на ранок. І тепер ти кажеш мені, що ми маємо напоїти Гвелінду протиотрутою. Забагато збігів, тобі так не видається?

Мікела вже нависала наді мною – грізна весталка у шкіряних обладунках. Її очі, чорніші за ніч, дивилися на мене навіть без крихти сумніву. Вона вже все вирішила – а усі факти, що не вписувалися у її струнку теорію, просто викинула геть. 

– Я допомогла змінити вааршан’ґ з прохання Корвіна – і ти це чудово знаєш. І до того я не дозволила йому розірвати заручин з Гвеліндою – впевнена, про це він також згадував, – виплюнула я, випрямляючись.