Розділ 19. Щуряче зілля

Я кинулася до столу, схопилася пальцями за скатертину. Де келих Гвелінди?.. Один, два, три… Мій погляд метнувся між п’ятьма ідентичними кубками – три перекинуті на столі, один під ногами, де лежала Гвелінда, ще один закотився далеко під стіл. 

Але ж нас було шестеро – то де шостий келих?.. 

Я обійшла похапцем усю оранжерею – та не знайшла ані друзок від кришталю, ані цілої посудини. Він наче розчинився – і в тому, що зник саме той келих, з якого пила Гвелінда, я вже навіть й не сумнівалася. 

Поки всі були зайняті чарами й панікували через проникнення ворогів до серця Вірнського замку, злочинець вміло та швидко замів за собою сліди. І варіантів, хто міг би це зробити, було й справді небагато. 

– Щось не так, маері Сезорі? – тонкий, високий голос Флори нагадав мені, що в оранжереї я не сама; і що я дала Корвінові одну-єдину обіцянку: подбати про його доньку. А залишатися на місці куди невідомий крезнієць чи крезнійка ще могли повернутися було справжньою дурістю. 

– Ні, – поспішно відізвалася я, відриваючи погляд від десятків скляних друзок під ногами. Підійшла до Флори та підхопила її під руку. – Все гаразд, ваша високосте. Ходімо, я проведу вас до ваших покоїв.

Дорога до замку – затемнена, з тінями вартових, що пробігали то за одним деревом, то за іншим, видавалася особливо неприємною. Дощ знову влігся до слабкої, неприємної мжички – і вона тонкою плівкою осідала на шкірі лиця та рук, стікала від брів до щік, до шиї. 

Попри те, що я міцно тримала долоню Флори у своїй, думки мої все ще витали навколо оранжереї. 

Це була отрута – точно отрута. Та чи було в нас достатньо часу, аби просто навмання намагатися дати Гвелінді ліки проти кожної відомої?.. Чи не нашкодить це ще більше? 

Коли краплі дощу впали мені на губи, я мимохіть злизнула їх, а тоді перед очима знову постало бліде лице крезнійської принцеси: губи в неї були майже чорні, потріскані та сухі. 

І вони мені щось нагадували. Пробуджували якісь неясні спогади, настільки далекі, що я не могла їх зловити за хвіст навіть тоді, коли вони літали в мене перед очима. 

Я мусила сказати Корвінові.

– На добраніч, принцесо, – сказала я тихо, коли ми спинилися прямо перед кімнатами Флори. Перед дверима завмерли, виструнчившись, двоє вартових – і це давало мені надію, що принаймні за вірнську принцесу цієї ночі можна не перейматися. 

– Наче я зможу заснути…

Флора здригнулася, а її пальці стиснулися на моїй долоні навіть сильніше. Вона підняла до мене очі, сповнені тривоги, а тоді прикусила губу. 

– Я… подала їй вчора одяг, як ви й казали, маері Сезорі. І повторила ті слова. Вона ж тепер і справді моя сестра, так?

Я завмерла на мить. Вааршан’ґ не завжди означав весілля. Іноді він був способом ввести когось у свій рід, зробити його частиною родини без кровних уз. Навіть Велорі не зміг би цього оскаржити. 

– За законами Крезни й чарів – так, – тихо сказала я. 

– Навіть якщо батько не одружиться з Гвеліндою?.. 

Тепер я кивнула різкіше. 

– Так. 

– Хто хотів би її вбити? – раптом запитала Флора, стискаючи губи у тонку смужку, і раптом стаючи неймовірно подібною до Корвіна. – Хто хотів би нашкодити Гвелінді, з усіх людей? Вона ж така… 

Дівчина замовкла, та я знала, що вона хотіла сказати. Беззахисна. Слабка. Неважлива – в усіх сенсах, окрім того, що виступала розмінною монетою у планах Крезни. Вона не мала політичної сили, і навіть якби Корвін взяв її за дружину, ніяк би не впливала на життя країни. 

– Намагалися вбити не її, – сказала я спокійно, відчиняючи двері до королівських покоїв. – А можливий мир між Крезною та Вірном. І прямо зараз саме Гвелінда – це єдиний, нехай який слабкий, символ цього миру. 

Флора повільно кивнула, а тоді переступила поріг. 

Вже перед тим, як зачинити двері, вона знову подивилася на мене – прямим поглядом, що також, вочевидь, успадкувала від батька. 

– Ви ж врятуєте її?

Чомусь це “ви” видавалося не збірним, а особистим. Наче Флора очікувала, що саме я знатиму, що потрібно робити. Що на це відповісти, я не знала. 

Та чомусь однаково кивнула. 

– Обов’язково. 

Зрештою, половина роботи розпорядниці полягала у вдалій напівбрехні. А інша половина – у спробах обернути цю брехню на нову реальність. 

Двері за принцесою зачинилися з м’яким, ледь чутним звуком, і я дозволила собі ще якусь мить стояти перед ними, тримаючи голову блаженно пустою. А тоді я глибоко вдихнула, підхопила спідниці сукні та кинулася до цілительського крила. 

Проминула десятки коридорів та проходів – вартові, що раптом заполонили замок, відскакували вбік, аби не бути збитими – і коли нарешті дісталася цілительських залів, не змогла потрапити всередину. 

Двері були замкнені – не тільки за замок, але і якимось хитрим прокляттям. Я постукала, але не дочекалася відповіді. Тоді постукала ще раз, і ще. 

Минуло принаймні п’ять хвилин, поки я збагнула, що ніхто не підійде. Що б не відбувалося всередині, воно було важливіше за весільну розпорядницю, що хотіла незрозуміло чого.