Розділ 18.3

Останній шматочок скла вдарив у смальту мозаїчної підлоги та завмер, залишаючи за собою тишу. Таку абсолютну, наче в оранжереї не лишилося нікого, крім мене та холодної, зовсім нерухомої Гвелінди, що я стискала у руках. 

Чари залишили на її грудях легкий слід – сіру потертість на білій тканині, але нічого більше. Я знала, знала, що вони її не вразили – а все ж ось вона, принцеса Крезни, наречена Корвіна, моя… 

Моя майбутня королева – лежала в мене на руках і не дихала. 

– Гвеліндо, – хрипко прошепотіла я, кінчиками пальців торкаючись щоки дівчини. Я провела долоню далі, притиснула її до чужої скроні, а тоді послала легкий, ледь помітний імпульс чарів, що пронісся судинами й венами, каналами магії та повернувся мені у долоню. 

З чарами Гвелінди все було гаразд. Що б я щойно не бачила, це не магія призвела до її стану. То що тоді?.. 

Губи Гвелінди були сірі, майже чорні. Видовище було на диво знайоме – наче я вже бачила це раніше. Майже як коли… 

– Геть від неї!

Вже вдруге за день мене грубо смикнули, відтягуючи за передпліччя. Гвелінда зіслизнула з моїх колін і, не підтримувана тепер моїми руками, впала на потерту підлогу. На жовтих і білих шматочках смальти, що складалися у сонце, колір її шкіри мав особливо поганий вигляд. 

– Що з нею? Вістеріє! 

Мікела впала на коліна поряд зі мною, і її обладунок задзвенів. Сама вартова важко дихала – вочевидь, щойно бігла зарослим парком; вона вхопила Гвелінду за зап’ясток, а тоді відразу ж відпустила його. Торкнулася повіки, відтягнула її, відкривши нам обом бліде, затягнуте білявою плівкою око; відкинула каштанове волосся, що враз видалося тьмяним і наче вже не таким насиченим. 

– Це мусять бути чари, – прошипіла Мікела. – На ній ані подряпини! 

Над нами трьома зависла Вістерія. Вона опустилася на коліна, на її пальцях заграли іскри. Майже один в один вона повторила мої рухи: торкнулася скроні Гвелінди, кілька іскор чарів проникли крізь шкіру принцеси та легкими потоками підсвітили її магічні судини.
Судини, з якими все було цілком гаразд. 

Вістерія насупила тонкі брови, а тоді підняла погляд до мене та Мікели. 

– Потрібно перенести її до цілительського крила. Мені потрібні… потрібні інструменти. Можливо, коло Артіуна, чи рунне плетіння Схіло… 

Голос чаклунки скотився у бурмотіння – вочевидь, її думки вже були не в оранжереї. Мої теж витали осторонь від Мікели, що супилася поряд, і від Флори, що налякано зойкнула та підступила до непритомної принцеси. 

Це не були чари. Окрім того, що я бачила, окрім того, що Гвелінда зблідла й ослабла ще до того, як вони взагалі з’явилися… На принцесу Крезни, нехай навіть четверту доньку, не могли подіяти чари. 

Це була одна з небагатьох особливостей магії королівського роду, що частіше допомагала, ніж шкодила.

– Я візьму її. 

Корвін з’явився перед очима несподівано; на його вилицях вигравали жовна, а губи стиснулися у тонку лінію. Чоло в короля кровило – червона цівка стікала повз око та скроню до самого підборіддя та шиї й губилася під сорочкою, ще один забій я помітила на долоні. 

Втім, Корвін на них не зважав. Він нахилився та підхопив Гвелінду, але погляд його не відривався від розбитих вікон на півночі – наче він все очікував, що звідти з’явиться якась небезпека. 

– Мікело, обшукай замок. До світанку нікого не впускати й не випускати, – тихо сказав Корвін. – Вістеріє, заклич усіх чаклунів та цілителів. Негайно. Ейренде... 

Рудоволосий чоловік під важким поглядом короля лише кивнув, а тоді швидко закрокував геть, у бік палацу. Яка б мовчазна розмова не відбулася між ними за кілька митей, я її збагнути не могла. 

Погляд Корвіна опустився вниз, до Гвелінди, що в нього на руках виглядала навіть тоншою, ніж зазвичай. Наче біла кульбаба – варто дмухнути, і її знесе геть грозовим вітром. 

– Флоро, Аїдо… – Корвін підняв очі до мене та принцеси. Він не встиг нічого сказати, як я кивнула. 

– Я подбаю про її високість. Про це можете не турбуватися. 

Погляд короля на якусь дрібку миті потеплішав, і він видушив якусь слабку подобу посмішки. Тоді перевів погляд до Флори. 

– Я прийду до тебе, коли ми усе владнаємо, квітко, – сказав він м’яко і стиха. 

– Гаразд. З Гвеліндою… з нею все буде гаразд? 

Флора підступила до мене – зблідла, але з прямою, гордою поставою, – і вчепилася пальцями у край мого рукава. 

Корвін важко вдихнув. У оранжереї, що зараз більше нагадувала поле битви, залишилися тільки ми троє – четверо, якщо рахувати непритомну Гвелінду. 

– Я не знаю. Та ми зробимо усе, що в наших силах. Зрештою, тепер вона одна з нас. 

Король притиснув Гвелінду до себе трохи сильніше, і її каштанове волосся, до того стягнуте у подобу зачіски, розсипалося в нього по руці. Корвін підтиснув губи та пішов геть, наздоганяючи Вістерію. 

Дощ, наче у відповідь на те, що ми залишилися з Флорою самі, посилився. Тепер його краплі били вже не у старе, обмите часом скло, а об шматки кольорової смальти, що складалися в мозаїку.