Розділ 17.3

Та від думки про те, що Гвелінда – юна, шістнадцятирічна Гвелінда, тікає лісами та степами Вірну від крезнійців і від моїх людей з одним лиш іграшковим кинджалом замість зброї… Від цієї думки серце падало у п’яти. 

Як би там тепер не було – як би не склалася доля, Гвелінда відтепер не була крезнійкою. Вааршан’ґ, якщо я правильно зрозумів пояснення Аїди, змивав з неї усе – минуле, зв’язки з родом – і залишав її у владі людей, що її приймуть. 

– Я рада, що вона не втекла, – видушила Аїда за кілька митей. – Велууріш мають складну долю. Крезнійці шукають їх навіть через роки. 

Її делікатні, білі долоні стиснулися в кулаки, а тоді одна рука потяглася вгору – до грудей, де висів медальйон, зовсім трохи нижче від рани, залишеної кинджалом. Раніше його завжди приховував одяг маері Сезорі, та зараз я нарешті ковзнув по ньому поглядом. 

Я очікував, що це буде якась дорога прикраса – настільки дорога, що розпорядниця не ризикувала залишати її у скриньці, і тому повсякчас носила на собі. Та ні – це був мідний медальйон; зовсім дешевий, потертий часом, водою й одні духи знають чим ще. 

Дрібничка, що можна було б купити за десяту частину осма – і вона чомусь все ще була на шиї в Аїди; попри те, що весь її одяг, нехай і був простий та невибагливий, все ж демонстрував, що грошей їй не бракує. 

Жінка стиснула медальйон – а тоді, наче помітила, що я за нею спостерігаю, перекрутила ланцюжок, ховаючи його за спину. Медальйон зник за тканиною мого сюртука, і Аїда знову піднесла руки до вогню. 

Я розстелив поряд ковдру, а тоді сів біля Аїди – можливо, трохи надто близько. В голові крутилися десятки запитань. Жінка, що застигла поряд, уважно спостерігаючи за мною краєм ока, видавалася суцільною загадкою – і я не міг збагнути, звідки починати розплутувати цей клубок таємниць. 

– Маері Сезорі, – почав я. Розпорядниця повернула до мене голову, куточок рота вигнувся у посмішці. 

– Аїда, – виправила вона. – Ви бачили мене голою – певно, вже можна остаточно відкинути формальності. 

Я гмикнув – сама Аїда, попри мої численні прохання, все ще зверталася до мене цим недолугим ваша величносте. 

– Аїдо, – все ж виправився я. – Попереднього разу я не встиг у вас запитати… Та звідки ви навчилися так добре стріляти? 

Арбалет в руках у розпорядниці не дрижав – навіть коли вона сиділа на крупі могутнього, непокірного коня. Мене навчали найкращі вчителі королівства, але я не відчував тієї ж впевненості, тієї ж сили в руках. 

Аїда дивилася у вогонь. Погляд її загубився між язиків полум’я, і кілька митей вона мовчала. Мені здалося, що вона вже взагалі не відповість, коли вона нарешті зронила:

– Мене виховували у монастирі. 

Я підняв брову, та нічого не сказав. У Вірні монастирів лишилося небагато – та й ті не отримували від корони й монети, а тому поступово хиріли й занепадали. Я б волів, аби над моєю країною не простягалися криваві долоні Преясної Веди – нехай навіть ці долоні й давали крезнійцям небачену силу. 

– Цей монастир… досить віддалений, – Аїда обережно підбирала кожне слово, наче боялася сказати зайвого. – Більша його частина практично висічена у каменях серед скель; таємні проходи тягнуться на милі в гори, та жоден з них не виводить на поверхню. Вийти з монастиря можна тільки підвісним мостом, за яким черниці спостерігають вдень і вночі. 

Погляд Аїди став віддаленим; на пальцях в неї з’явилося слабке сяйво – наче її чари вже не трималися всередині й прагнули вирватися. Я не стримався і поклав долоню жінці на плече, стискаючи його. Аїда спершу цього навіть не помітила – а тоді відірвала очі від вогню та подивилася на мене трохи злякано. Наче забула, що я взагалі був тут, і що це мені вона розповідала про своє минуле. 

– Єдиним способом вибратися до лісу, хоч трохи побути не серед скель, було полювання. Ніхто не хотів братися за це завдання – послушниці вірили, що ті, хто забруднять руки у мертвій крові, заслуговують на покарання. 

Аїда втупилася у свої долоні, наче й справді бачила на них кров – і в очах її я безпомилково впізнав огиду. Ось тільки направлена вона була не на послушниць, не на монастир – а на неї саму. 

– Та я була готова прийняти будь-яке покарання – аби тільки вибратися з тієї… тієї в’язниці бодай на трохи. І я стала хорошою мисливицею. Настільки хорошою, що в якусь мить мене стали відпускати саму – і все на довше, аби лиш я повернулася з гарним уловом. 

Я стиснув долоню на плечі Аїди сильніше. Цей монастир, про який вона говорила… Лють почала скипати всередині, але виходу я їй не знаходив. Як у Вірні все ще могли зберегтися такі місця?.. 

Як я міг пропустити існування монастиря настільки жорсткого? 

– Чому ви не втекли? – запитав я, а тоді вже зрозумів дурість і майже жорстокість своїх слів. Причин не йти могли бути сотні – і щось мені підказувало, що Аїді Сезорі не було куди, до кого йти. 

Аїда випрямилася і подивилася на мене гостро; якби погляд міг би колоти, як шпага, я точно вже стікав би кров’ю. 

– Я хотіла. Не думайте, що я хотіла страждати. Та я знала, що якщо наказів ослухаюся я, постраждають інші, – глухо сказала вона. 

– Кругова порука, –  виплюнув крізь зуби я, все не наважуючись забрати долоні з плеча жінки.