Розділ 17.2

Вітру на невеликій галявині, затиснутій між рікою та лісом, майже не було. Та я бачив, як вдалині хиталися вершечки осик і ясенів – і волів би, аби на довгому відкритому підйомі Аїда вже не була принаймні змоклою. 

Вона завмерла, зчепивши пальці на лацканах, і переступила з ноги на ногу – вочевидь, намагаючись зігрітися. 

Я спинився всього на мить. 

– Ви дозволяєте бодай комусь піклуватися про вас, маері Сезорі? – запитав я наче жартома, та Аїда вловила серйозність на дні голосу. Вона зіштовхнулася зі мною прямим поглядом, а тоді вперто відказала:

– Коли я за це плачу. А ми з вами, ваша величносте, у зовсім протилежній ситуації. 

 Я гмикнув. 

– Гроші тут ні до чого. Невже ви залишили б мене на поталу долі, якби я опинився у подібному становищі? Уявімо, що я вам не плачу. 

Аїда тонко посміхнулася. 

– Це все ще не те саме, ваша величносте. Ви, як ви влучно помітили, король Вірну. Мій король. Звісно ж, я зроблю усе в моїй владі, аби вам допомогти. 

Мій король. Щось у тому, як Аїда це сказала – просто, але впевнено, наче це була остання істина, змусило мене на мить завмерти. 

– Просто дозвольте мені попіклуватися про вас, маері Сезорі, – зрештою видихнув я, повертаючись до Аїди з повними руками хмизу. Жінка відвела погляд, але цього разу не стала заперечувати. – Це найменше, що я можу зробити для вас після того, як ви врятували Вірн від моєї прикрої помилки. 

Думка про те, що через мою дурість ледь не почалася війна, все ще кидала мене у холодний піт – а мить, коли Аїда цілилася з арбалета у кулю, приходила в кошмарах. 

– Це моя робота, – просто відповіла вона. І в її словах і справді не було брехливої скромності – наче Аїда Сезорі дійсно вважала, що перегони зі швидкісним артефактом у гущавині лісу і стрілянина з арбалета – це частина роботи весільної розпорядниці. 

– Ходімо до табору, – сказав я, починаючи йти й сам. – Можливо, слуги не забрали принаймні одне шатро. 

Я сам з табору пішов одразу ж, щойно Гвелінда вийшла з води. Я принцеси навіть не бачив – стояв спиною до берега і стискав та розтискав кулаки. Якби Аїда була тоді поряд, вона б, певно, зуміла відволікти мене якоюсь розмовою; та вона пішла у табір крезнійців і ще чомусь не повернулася. 

За кілька кроків від мене стояла Мікела та уважно вивчала ріку. 

– Вона вже йде, – сказала вона тоді, зиркаючи на мене скоса. У її лиці відчувалася незвична напруга: вона поселилася там з миті, коли з’ясувалося, хто ж буде моєю нареченою. – Ти впевнений, що не хочеш протягнути їй одежу сам? Ти порушиш ритуал. 

Я похитав головою. 

– Не порушу. Флора прийме її – а значить, зробить частиною королівського роду. 

Мікела тоді слабко посміхнулася, але її зуби все ще стискалися так міцно, що я ледь не чув їхній скрип. 

– Це просто лазівка. Відтягування часу, – заявила вона. – Невже ти віриш, що тобі вдасться відкрутитися від шлюбу з нею?.. 

Я не знав. Не знав, та все ж не збирався підписуватися на одруження з шістнадцятирічною раніше, ніж це було конче необхідно. 

– Можливо, – відповів я з більшою впевненістю, ніж відчував. 

Тихі кроки Аїди травою вирвали мене з думок. 

– Як пройшов вааршан’ґ? – запитала вона, порівнюючись зі мною. Підняла голову і примружила очі, цього разу не приховані оправою окулярів – певно, намагалася роздивитися моє лице. 

– Саме так, як ви й казали, Аїдо. Флора простягнула вірнський одяг Гвелінді й вдягла її, а тоді сказала ті слова…. Як там було? 

Я подивився скоса на Аїду Сезорі, що не відривала від мене цупкого, допитливого погляду. Слова, що Аїда повторила Флорі кілька разів, аби вона їх точно запам’ятала, сплили в пам’яті самі. 

– Приймаю тебе, як свою кров і як свій гріх. У крезнійців дивні традиції. 

Аїда гмикнула у відповідь майже гірко, але нічого не сказала. Тим часом ми вже дісталися місця, де всього якусь годину назад стояв табір; зараз же серед трави й каміння розкинулися тільки кілька попелищ і одиноке шатро, яке, як я й сподівався, не стали забирати одразу. 

– Розпалимо вогонь всередині, – вирішив я. Розпорядниця була надто зайнята тим, аби примусити свої зуби припинити вистукувати, тож заперечувати не стала. 

Від шатра лишилася сама тканина та кілька ковдр всередині – усе цінне, що туди принесли, одразу ж забрали слуги. Посередині лишилося місце для вогню, обкладене камінням, і саме туди я опустив хмиз. 

На щастя, кілька разів раніше у походах через несподівані обставини мені доводилося зупинятися не у постоялих дворах, а серед пустого поля, лісу, а одного разу – навіть серед скель майже на самому кордоні із Крезною. Тож розпалити вогнище я так-сяк вмів, і навіть без чарів. 

Вогник спершу був маленький, ледь помітний, а тоді розгорівся сильніше, освітлюючи дальні стіни й відкидаючи на них чудернацькі тіні. Аїда на якусь мить сіпнулася від вогню, але тоді, опанувавши себе, підсунулася ближче, простягаючи вперед долоні. 

В одній з них вона стискала щось: прокрутила предмет, що видався мені дивно знайомим, у пальцях, а тоді поклала його собі на коліна.