Розділ 16. На тому березі

Коли я зайшла у воду по пояс, спина почала боліти – наче на ній знову з’явилися рани. Придушити спогади зараз, тут – коли один з моїх найгірших кошмарів повторювався наяву, було майже неможливо. 

Ця ріка була ширшою, але мілкішою: у найглибшому місці вона ледве діставала мені до грудей. Бурхливий же потік у горах, відразу за Акґорським монастирем, накривав з головою. Потрібно було чіплятися ногами й руками за каміння, аби течія не понесла вниз, на ще небезпечніші камені. 

Тоді, десяток років тому, я дійшла до найглибшого місця і опустила голову під воду. Пішла проти течії вгору, хапаючись за повалені дерева під водою, аби мене не знесло вниз. Розсікла стопу та коліно, наглиталася крижаної води – але не зупинялася. 

Я йшла рікою вгору до самого світанку – і тільки тоді дозволила собі вийти на берег, де тонка смужка піщаника одразу ж переходила в непролазні хащі. Я терла шкіру цією землею до почервоніння, майже до крові – аби лиш прибрати запах пахощів. 

Я струсила головою. Це було роки, десятиліття тому. Я вже не там, а тут – у Вірні. Те, що я, знову гола, бреду рікою – ні що інше, як збіг. 

Ріка здавалася ширшою з протилежного берега – а на ділі ж за десять хвилин повільної ходьби я майже перетнула її. Цього разу не було страху, що змушував серце заходитися у бігові; не було огиди, і не було піднесення від того, на що я нарешті наважилася. Я просто йшла – апатично і втомлено. 

Зі спогадів думки звернули на те, наскільки я замерзла – і як я вже припинила відчувати пальці на ногах. 

Вже довго єдиним звуком, що супроводжував мене, був плюскіт води – і тому, варто мені було почути хрускіт гілки на березі, я завмерла. Тільки тоді я побачила тінь – високу й надто велику, аби бути твариною, на березі. 

Це була людина, чоловік – і він дивився прямо на мене, намагаючись упізнати. 

– Аїдо?.. – розгублений голос Корвіна змусив мене здригнутися. 

– Ваша величносте? – відізвалася я, намагаючись тримати голос сухим і впевненим. Не таким, наче я стою за кілька кроків від нього зовсім без одягу, змерзла до стану майже крижини. – Що ви т-тут робите? 

Зуби-зрадники зацокотіли, видаючи мене з головою. 

– Що ви тут робите? У воді?.. 

Король ступив кілька кроків до берега. Він виглядав дещо розхристаним – з абияк накинутим каптаном, з вінцем, що трохи покосився на лобі. На камінні перед водою король на мить зупинився. 

– Виходьте сюди, Аїдо. Вода крижана. 

У відповідь я тільки похитала головою. Чи могло бути щось гірше? Що Корвін взагалі тут робив?.. 

– Я не можу, ваша величносте, – відповіла я після мовчанки. Корвін підняв брову – у відблисках зірок у воді я бачила обриси його лиця розмито. 

І тільки тоді збагнула, що мої окуляри впали та десь зникли ще у шатрі – і, певно, саме тому все навколо видавалося таким темним й нечітким. Пальцями я все ще майже до болю стискала кинджал Гвелінди, і навіть відступила на кілька кроків, аби вода закрила моє тіло по шию. 

– Ви захворієте, маері Сезорі, – вже трохи роздратовано сказав Корвін. Він підступив ще на крок, і його черевик опинився у воді – але чоловік цього наче й не помітив. – Виходьте. 

– Я не можу, – з притиском видушила я. Не те щоб я соромилася своєї наготи – та все ж з’являтися перед своїм королем зовсім голою не хотілося. Раптом біль, який до того притупився холодом, почав повертатися – рана від кинджала почала пекти, в ногах відчувся не тільки холод, але й така втома, що вони ледь не підкосилися. Хотілося вибратися з крижаної води, впасти на берег та, можливо, заснути там – принаймні до світанку. 

Певно, щось відобразилося у моєму лиці – якийсь натяк на запаморочення та слабкість – бо Корвін, не гаючи ані миті, ступив у воду. Бризки здійнялися над річковим плесом, коли він у кілька кроків перетнув відстань, що розділяла нас. 

– Я не… – почала я. 

Як це зупинити? Я спробувала відступити – та п’ятою наштовхнулася на камінь, а тоді похитнулася, занурюючись у воду з головою. Шкіру обпекло холодом. У вуха та рот, що я не встигла закрити, залилася вода; з горла вирвався кашель. Десь піді мною було дно – на так далеко – та я не могла його знайти. 

Заборсалася у воді, розмахуючи руками. Я не вміла плавати – у монастирі нас цього, звісно ж, не вчили. А після втечі я й сама не наближалася до відкритих водойм. 

Чужі руки, що вхопили мене під пахви, перемістилися до голої спини, стегон, а тоді – під коліна, вже не лякали. В ту мить я навіть зраділа, що Корвін опинився поряд – та ненадовго. 

Чоловік сильно обхопив моє наге тіло та підняв над водою – так легко, наче я нічого й не важила. Він притиснув мене до себе, і тільки тоді я збагнула, що на ньому не було звичного темно-синього каптана – тільки біла сорочка з льону, що зараз весь змок та прилип до шкіри, не приховуючи зовсім нічого. 

– Аїдо! – вигукнув Корвін, тільки вихоплюючи мене з-під води. Та щойно я припинила змахувати руками, намагатися виборсатися – як моя голота стала болісно очевидною. – Ви… 

Він не почервонів – я взагалі не уявляла, як такий чоловік міг би почервоніти. Та король насупився і дивився тільки мені у лице. Його погляд лише на початку випадково ковзнув моїм тілом; але щойно він усвідомив мою делікатну ситуацію, його очі прикипіли до моїх.