Розділ 15.2

– Тебе шукатимуть, – прошепотів він, підвівши губи до мого вуха. – І це єдина причина, чому я не наказав тебе відшмагати. 

– Ви не маєте жодного права, – процідила я крізь зчеплені зуби. Шкірою пішли сироти – не так від холоду, як від страху, змішаного з гнівом. 

– Ти крезнійка. Можливо, тобі вдалося втекти, сховатися тут, змінити ім’я – та ти все ще крезнійка. А значить, я маю кожне право. 

Палець Велорі, товстий і короткий, торкнувся моєї шиї. Я завмерла, наче раптом забула, як рухатися. Жах охопив усе нутро, паралізуючи й думки, і тіло. Радник тим часом відкинув пасмо волосся від мого вуха, ледь не торкнувся ланцюжка медальйона, що холодив шкіру над грудьми.

– І коли ми повернемося сюди, коли замінимо прапори в замку на крезнійські… Я все ще пам’ятатиму тебе, Аїдо Сезорі. 

Велорі провів долонею по моїй шиї, а тоді плечу. Дріж, що зародився в тілі, змив собою параліч. Я смикнулася – нарешті. Це було так важко, наче я намагалася бігти у воді – наче в мене на плечах враз опинилася вага цілої гори. 

І в ту ж мить, коли я повернула контроль над своїм тілом, за межами шатра заіржав кінь. Хтось пройшов повз, хтось засміявся. Велорі відступив на крок, а тоді ще – наче враз згадав, що за тонким шаром тканини є й інші люди – і якщо я заховалася серед крезнійців, тоді хто знає, які ще шпигуни можуть там бути?.. 

– Ще побачимося, розпоряднице.

Він вийшов геть. Тканина шатра колихнулася, кидаючи у мене поривом холодного, вологого повітря, а тоді знову закрилася, лишаючи мене у цілковитій темряві. Я похитнулася та повільно опустилася на землю; ноги мене вже зовсім не тримали. 

Голі коліна зіштовхнулися з травою. П’яти закололи маленькі камінці. Долоня, якою я хотіла вчепитися у жмут трави, раптом наштовхнулася на щось невелике та темне. Я вчепилася у незрозумілий предмет, а тоді піднесла його до лиця. 

Роздивитися щось було важко, та пальці відчули холод металу та огранені камені на руків’ї. Кинджал. 

Я ледь не відкинула його з огидою – аж зрозуміла, що це не був кинджал, яким мені погрожував Велорі. Той він забрав з собою. Цей же був в рази менший, наче майже іграшковий. Такі знатні леді використовували для того, аби відкривати листи. 

Гвелінда. Певно, він випав з одягу Гвелінди. Я мусила його повернути. 

Іржання і тупіт коней за стінами шатра стали гучнішими. Під ногами я відчула поштовхи землі – кількадесят вершників промчали повз. Крезнійці нарешті покидали Вірн – залишаючи мене, принижену і роздягнену, на протилежному від замку березі ріки. 

Єдиний тимчасовий міст розібрали та втопили у швидкій воді, а до справжнього потрібно йти милю повз ліс. Я повільно, судомно втягнула повітря, сильніше стискаючи кинджал Гвелінди пальцями. 

Я вже колись робила це – і немає жодної причини, чому мені не вдасться знову. Тихо перейти ріку трохи нижче за течією, аби ніхто з табору не побачив мене у цьому… жалюгідному становищі; тоді дочекатися, поки усі придворні повернуться до замку та взяти якусь із ковдр, чи навіть частину шатра, й придумати собі якесь вбрання. 

Після цього під покровом ночі повернутися до своїх покоїв і вдавати, наче цього ніколи не сталося. Я кивнула сама собі, а тоді стиснула зуби. Велорі думав, що зможе мене зламати однією непродуманою витівкою? 

Що ж, ми ще подивимося, хто сміятиметься останнім. 

✷✷✷

Ще кілька хвилин я стояла, прислухаючись до найменшого шурхоту за шатром. Стихли кроки, зникли звуки коней. Все, що до мене доносилося – це безперервний шум ріки та шелест дерев так далеко, що годі було його й розрізнити. Ніч, що була темною ще на початку вааршан’ґу, зараз вже зовсім втратила колір. 

Коли я визирнула обережно з шатра, збагнула, що навіть в таборі Вірну за рікою вже не горять вогні – усі розійшлися. На мить в грудях щось стиснулося – ніхто мене не шукав насправді. Ніхто й не згадав би про те, що мене не було, принаймні до ранку, а можливо, й навіть довше. 

Велорі міг би мене відшмагати до смерті та кинути тіло в річку, аби його забрала стрімка течія, і нікому б не було діла. Сирота без справжнього імені, без місця у світі крім того, за яке довелося боротися до крові на пальцях. 

Я безшумно вислизнула з шатра. Ніч стояла безвітряна, хоч і холодна – і я ледве відчувала, що йду мокрою, вкритою бризками травою оголена. У повітрі все ще розливався запах пахощів, що ще не встигла забрати із собою швидка ріка: смирна, ладан, полин. Завитки сірого диму вже розчинилися, але запахи осідали на шкірі, липли до неї, як смола. 

Вони залишаться ще надовго; запашні трави розкурювали для того, аби привабити благодать Преясної Веди, та мені завжди видавалося, що головна мета полягала у тому, аби ускладнити втечу для нареченої. Собаки легко йшли за таким сильним запахом. 

Я ступила у воду. Гірська ріка, що трохи далі за замком вливалася у невелике озеро, залишалася холодною і влітку – а зараз взагалі видалася мені крижаною. Ноги пробрали дрижаки, але я змусила себе зробити ще крок, і ще. 

Я ступаю у воду. Камені, гостро обточені швидким потоком, ріжуть пальці та п’яту. Сліди від палиці на литці пускають першу кров у річку, хоч її й не видно. Темрява стоїть така, що навіть провідна зоря не може підказати шляху. А я мушу…