Розділ 15. Покірна та вірна

Я заклякла на місці – ще якусь мить наче сподіваючись, що слова Велорі стосувалися когось іншого, невідомої третьої особи, що якимось чином опинилася у шатрі. 

– Я помітив тебе одразу. Ти ж не думала, що ці примітивні чари справді спрацюють?

Я саме так і думала – бо до того вони чудово працювали, принаймні на людях з Вірну – та, вочевидь, я недооцінила крезнійця. Він примружив очі та ступив на крок до мене, куля у його долоні вже віддавала теплом мені у ключиці та шию. 

– Перепрошую, маере Велорі, – сухо сказала я, намагаючись розвернутися спиною до виходу та поспішно відступити. – Тут сталося непорозуміння. Не смію вас затримувати. 

Я вже торкнулася долонею тканини шатра, коли щось холодне, небезпечне притиснулося мені до грудей. Кинджал – тонкий, гострий, він більше нагадував довгу голку, що було так легко заховати у халяві черевика чи під рукавом. 

– Я б не назвав це непорозумінням, – прошипів повільно Велорі. Кінець кинджала цілився мені у самі груди – там, де їх захищав тільки тонкий шар тканини. – Я одразу зрозумів, що з тобою щось не так. 

Я мовчала. 

– Ти надто багато знала. Надто добре розуміла крезнійську. І надто уважно слухала, – кинджал притиснувся сильніше, проколов сукню. Його холод я вже відчувала шкірою, а тоді прийшов й біль. 

Я здригнулася, але не видала ані звуку. 

– Ми на землях Вірну. І мене шукатимуть, – холодно сказала я крезнійською. Відступати я не могла – спиною вже відчувала важку тканину шатра та балку, що його підтримувала. – Краще вам відступити зараз. 

– Ти… вірнська шльондра. Зрадниця, – він підступив ще на крок, не відриваючи кинджала від моєї шкіри. Тканина навколо стала вологою, а її колір, як я підозрювала, з ніжно-блакитного вже змінився на багряний. Я затримала дихання – та, певно, в моєму лиці щось таки видало страх. І тоді Велорі з враженим тріумфом прошепотів: – Велууріш.

Кістки на камінні. 

Наречена-втікачка. 

Всім моїм тілом пронеслася судома. Я стиснула зуби, а тоді, в одну мить, коли притиск кинджала до шкіри видавався мені не таким сильним, рипнулася вбік, геть від Велорі. 

– І хто б тільки захотів таку страхолюдку брати за дружину! – прошипів радник. Без жодних видимих зусиль він вхопив мене спершу за спідницю сукні, а тоді й за волосся. Скальп запекло, шкіра на лиці натягнулася; в очах почали збиратися сльози. 

Він повернув моє лице так, аби я не могла не дивитися на нього. Очі Велорі, маленькі й лихі, налилися кров’ю; він потягнув за волосся сильніше, а тоді повернув мою голову спершу в один бік, а тоді й в інший. 

– Страшна, – виплюнув він. – Я б таких і справді скидав на каміння. Але ти… Тебе й справді будуть шукати. 

І тоді він відштовхнув мене геть. Я не зуміла втриматися на ногах – заплуталася у довгій спідниці, волосся закрило очі – і я впала на холодну траву, впиваючись пальцями у землю під нею. 

Коли я підняла голову, Велорі стояв за кілька кроків від мене. Він не намагався напасти на мене знову – а тільки дивився, розважено схиливши голову; це чомусь лякало в рази сильніше. 

– Король про це дізнається, – тихо, як могла спокійно промовила я. Я не думала, що Корвін справді міг би щось зробити – не у тій ситуації, у якій він був; та й насправді я не планувала йому говорити. Ось тільки побачити страху на лиці Велорі мені не судилося. 

– Не скажеш, – він схилився до мене. – Ти повзтимеш до замку потайки, присоромлена – а якщо таки наважишся розповісти йому… Що ж, Корвін наказав нам покинути Вірн вже сьогодні. Тож буде надто пізно. 

Щось у словах Велорі мене насторожило. Я почала підійматися на ноги: спершу сперлася на коліна, що збилися до крові під час падіння, тоді спробувала вхопити широку спідницю сукні і… 

Трава освітилася білим. Яскравим, неприродним білим, якого не мало існувати у темряві ночі. Розуміння, що ж відбувається, чомусь прийшло не миттєво, а з запізненням на якусь мить – та й цього було забагато. 

Запола сукні загорілася. Тканина почала палати стрімко, прямо під моїм поглядом перетворюючись на сірий попіл, що поволі опадав під ноги. Я спробувала збити вогонь руками – та долоні проходили крізь полум’я, наче його й не існувало.

Червоні язики вогню дісталися вже корсажу – вони випалювали тканину так пожадливо і швидко, що з цим нічого не можна було зробити. Мить, тоді друга – і останній клаптик сукні опав долу. 

Я відвернулася – хоч і знала, наскільки це нерозумно. Я підставляла спину крезнійцеві – та зустріти його з високо піднятою головою не могла. Голову заполонив шум. Бій води. Шелест високих сосен. Крик канюка. 

– Чи присягаєш ти бути покірною та вірною дружиною? – голос послушниці Ваели б’є у вуха наче набат. 

Я мовчу – і за це отримую ляпаса. 

– Чи присягаєш ти бути покірною дружиною? – повторює вона з натиском. Рукою тягнеться до дерев’яної тонкої палиці – і я знаю, що наступного разу ляпасом не обмежиться. 

– Присягаю, – вичавлюю крізь зуби. 

Гірська ріка шумить. Висока, неприступна. Небезпечна темна вода, що здається оманливо мілкою. В ній не одна наречена Невара загинула, навіть слухняно виконуючи свій обов’язок.