Розділ 14.2

– Вже час? 

Принцеса Гвелінда сиділа на колінах на холодній землі. Вбрана вона була в одну лиш білу довгу шемізу – надто легку для цього осіннього вечора. Ноги в неї були босі й вже чорні від бруду. Губи посохли – за весь день їй не дали випити й краплини води. 

Дівчина підняла голову та відсахнулася, коли збагнула, що все ще у шатрі сама. Я для неї все ще була лиш надто глибокою, неприродною тінню біля входу. 

– Тільки не кричіть, – прошепотіла я, а тоді скинула чари. 

Гвелінда не закричала – вона взагалі не видала навіть звуку. Тільки дивилася і дивилася на мене широко розплющеними очима. На мить я помітила у них проблиск надії – і я так добре знала, надії на що саме, що похитнулася. 

Гвелінда сподівалася, що я витягну її звідси. Що я, можливо, накину на неї чари і доведу до глибокого пралісу – і вона кинеться бігти гущавиною, аж поки не зійде сонце, і поки вона не опиниться так далеко від ріки, палацу й усього, що нагадує про весілля, наскільки можливо. 

Або поки не загине. У скелястій Крезні наречені-втікачки були звичною справою; настільки звичною, що в них навіть була своя назва – велууріш. Це слово звучало оманливо м’яко, та означало – кістки на камінні. 

І саме ними ставали майже усі втікачки. Вони, ненавчені виживати, гинули у горах, лісах, а часом і на дні рік. 

Гвелінда почала розкривати рот, аби щось сказати. 

– Його величність надіслав мене, аби я вас підтримала, – поспішно проговорила я. Якби тільки Гвелінда запитала мене, чи можу я її врятувати, я… 

Я не знала, що я робила б. Як би я могла жити із собою в мирі, якби не послухалася її. Як би я могла вижити, не потонувши у провині, якби послухалася. 

–  Я… Зрозуміла. Дякую, – прошелестіла Гвелінда тихіше, ніж осінній вітерець. 

– Я буду з вами тут, коли почнеться вааршан’ґ, – пообіцяла я палкіше, ніж збиралася. Наче моя присутність могла хоч щось виправити. 

Гвелінда слабко, безжиттєво всміхнулася – навіть не посмішка, а тільки натяк чи тінь від неї. 

Я хотіла сказати ще щось, хоч в голові й було незвично пусто, коли за шатром почулися кроки – не однієї пари ніг, а кількох. Мені знадобилася тільки одна мить для того, аби поновити закляття та відійти від Гвелінди на кілька кроків, аби заховатися у густих тінях. 

За якусь секунду тканина шатра похитнулася, відкрилася – і у темній пащі входу з’явився ніхто інший, як маер Велорі. Він вже був вбраний у дорожній одяг: певно, таки збирався дотриматися обіцянки Корвінові покинути палац одразу ж після вааршан’ґу. 

Я перевела погляд від Велорі до Гвелінди: дівчина не підіймала погляду, тільки безшумно ворушила губами, наче промовляла безкорисні молитви Преясній Веді, що ніколи її не врятує. 

– Підіймайся, – наказ Велорі прорізав вухо навіть мені. То ось як він говорив зі своєю принцесою, коли ніхто не чув? – Швидше! 

Гвелінда почала спинатися на ноги – вочевидь, не досить швидко, і радник короля вхопив її за плече та шарпнув вгору. Гвелінда стиснула зуби – але все ще не видала ані звуку. 

– Рада, що лишаєшся тут? – прошипів Велорі на вухо принцесі – тихо, майже торкаючись губами її білої шкіри. Гвелінда спробувала відсахнутися, та Велорі стискав її міцно, до червоних плям, що потім неодмінно перетворяться на синці. – Тобі справді пощастило. Бо за цей непослух у Крезні тебе замкнули б у коморі без їжі та води, поки ти не могла б навіть благати. А тоді відшмагали до м’яса та кинули у стайні подихати. 

Гвелінда зблідла, дихала поверхнево, ледь чутно – наче будь-якої миті могла втратити свідомість. Та на ногах вона все ж стояла міцно – і вперше мені у голову прийшла думка, що вона значно сильніша, ніж видається. 

У Гвелінді, зовсім несподівано, був стрижень. Вона гнулася, як трава під вітром, але не ламалася. 

– І ти дякувала б нам, – прошипів Велорі. – Так, дякувала б. Бо це ще не найгірша доля для жінки. 

Я завмерла без руху, не здатна навіть вдихнути повітря. 

Тим часом радник Айгара відпустив Гвелінду і ледь не відштовхнув її від себе, наче сам доторк до неї був йому огидним. 

– У коло! – гаркнув він, і Гвелінда роззирнулася довкола розгублено. Я не могла їй нічого підказати, аби не видати себе, і перш ніж придумала, що ж можу зробити, Велорі клацнув пальцями. 

Знаки у траві, тонкі та непомітні у темряві, підсвітилися білим, потойбічним, небезпечним світлом. Гвелінда обережно, та не наважуючись протестувати, ступила у сяйливе коло. 

– Чи присягаєш ти забути усі таємниці Крезни, що тобі відомі? – запитав Велорі несподівано тихо. Обряд вже почався. 

Гвелінда цього разу не опускала голови – наче у ній відкрилася якась нова, несподівана сміливість. 

– Присягаю. 

На мить мені здалося, що на губах в неї з’явилася маленька, ледь помітна посмішка. Велорі побагровів – певно, він також її помітив. 

– Чи присягаєш ти забути про своїх батьків, родину і минуле? Чи присягаєш, ступаючи у подружнє життя, завжди передусім дбати про благо чоловіка?