Розділ 14. Бурхливий потік

Я стояла за шатром та стискала медальйон на шиї. Він мусив би нагадати мені, що зі мною все гаразд; що я була розпорядницею на весіллі, а не нареченою. Що вааршан’ґ, наскільки б ненависним він мені не був, не міг мені зашкодити.

Та пам'ятати про це на березі бурхливої гірської ріки, що шуміла за спиною, коли бризки від неї відлітали та важкими холодними краплями падали на волосся, було непросто. 

– Все гаразд, Аїдо? – гаряча рука опустилася мені на спину, і навіть через шорстку тканину сукні я відчула її жар, здригнулася і завмерла.

– Так, ваша величносте, – відізвалася рівно, випрямляючись. Корвін, що опинився поряд зі мною, насупився. Його лице, не менш втомлене, ніж за день до того, зараз освітлювали тільки спалахи вогнів, що розпалили на березі ріки – і воно тепер набуло вигляду небезпечного, хижого. Майже як тоді, коли він говорив з Велорі. 

– Ви зовсім бліда, – зауважив король. Його рука чомусь все ще лишалася в мене під лопатками, наче підтримувала – наче він думав, що без неї я впаду. Чомусь я завмерла, не наважуючись відступити чи неуважним рухом нагадати королю про цей дотик. 

Ніч холодна, – сказала я сама собі. Це все. Рука Корвіна гріє. 

– Сьогодні все має пройти бездоганно, – відповіла я майже невлад, аби ухилитися від Корвінового не зовсім запитання. 

Король серйозно кивнув. Аби план, який ми обговорили попереднього вечора, вдався, вааршан’ґ має йти як слід – аж до тієї миті, поки Вірн не розіграє свої карти.

– Я переконаний, ви тримаєте усе під контролем, – король ледь помітно посміхнувся, але цей усміх зовсім не торкнувся його очей. Погляд же його величності блукав до річки – на її протилежний берег. 

На стороні Вірну все освітлювали вогні, хоч людей майже й не було. Вааршан’ґ би побачили тільки принцеса Флора, Вістерія та Мікела. А ось на протилежному березі ріки у великому шатрі зібралися усі крезнійці. 

На їхньому березі не світився жоден ліхтар чи смолоскип – вони молилися Преясній Веді у темряві. Гвелінда – я знала це точно – стояла на колінах сама у віддаленому шатрі. Вона мусила провести у молитвах цілий день. 

На світанку дві фрейліни взяли принцесу попід руки та вивели з палацу, як дорогу бранку – і ні в кого не виникало й тіні сумнівів, що Гвелінда саме нею й була – бранкою. В ту мить ми з принцесою Флорою пили чай у Зеленій вітальні та спостерігали за тим, як тоненька, біла фігурка Гвелінди віддаляється все далі, аж поки вона не зникла зовсім за деревами. 

– Це жахливо, – прошепотіла тоді Флора. – Чому батько це дозволив?.. 

– У нього не було вибору, – відповіла я механічним голосом. Та її слова відлунювали мені в голові весь день і вечір – чому батько це дозволив?

Чому у Крезні це дозволяли? Чому ставилися до нас, як до худоби, чому всі відвертали голови, аби не бачити наших страждань, чому ніхто не допоміг мені, коли я про це благала?

Відповіді не було ані тоді, ані зараз. 

– Так, – відповіла я Корвінові по тривалій павзі. – Усе під контролем. 

Король кивнув. Але його погляд – цей гострий, уважний погляд – не відривався від мене, наче бачив щось, чого я зовсім не хотіла показувати. 

– Дякую вам, Аїдо, – зрештою м’яко сказав він. Я відвела очі, не розуміючи, що на це сказати. 

Зрештою підтягла окуляри на носа та відсторонилася. Долоня Корвіна, що все ще лежала в мене на спині, ледь помітно здригнулася та зникла – наче він і справді тільки-но усвідомив, що не забрав її одразу. 

– Я маю перевірити, як там принцеса Гвелінда, – заявила я різкіше, ніж планувала, а тоді відступила від Корвіна ще на крок, наче він обпікав мене своїм жаром, навіть коли не торкався. 

– …звісно. Подбайте про неї, – з затримкою відізвався король. 

Я завмерла на якусь мить, вже майже відкрила рота, аби щось сказати – та що? Що я могла сказати королю Вірну?.. 

Тож я розвернулася та пішла. 

Я встигла перетнути хиткий тимчасовий міст між темною бурхливою рікою якраз перед тим, як крезнійці почали витягати кілки та скинули кріплення у воду. Вони відрізали для Гвелінди усі шляхи відступу та втечі – і, нехай і не зовсім у прямому сенсі, та все ж палили мости. 

Крезнійським табором я пройшла непоміченою – усі зібралися далеко, в основному шатрі. В мене ще лишалося кілька хвилин до того, як на небі з’явиться провідна зоря, що сповіщатиме – час починати обряд. 

Вересневе вологе повітря холодило шкіру, і тут, серед темних шатер, перед рікою, спогади знову почали накривати високими, небезпечними хвилями. 

Я відтіснила їх геть. Зараз вони були неважливі – важливою була Гвелінда та наказ Корвіна подбати про неї. Та і я сама хотіла б… 

Колись я мріяла, аби під час мого вааршан’ґу хтось просто був поряд – аби принаймні чиясь доброзичлива присутність нагадала мені, що я не одна. Що все це закінчиться, і колись я буду вільна. 

Шатро Гвелінди, маленьке й ледь помітне на тлі чорного неба, примостилося на самій околиці своєрідного табору. Я помітила його лише через те, що навколо постійно начебто випадково ходили вартові – перевіряли, чи принцеса не надумала втекти.