Розділ 13. Лезо кинджала

Корвін

Я швидко крокував напівпустими коридорами, намагаючись втамувати магію. Вона рвалася, дика і нестримна, бажаючи руйнувати щось – чи когось. Як Велорі міг у моєму замку наказувати мені – розпоряджатися життям моєї нареченої, нехай як я не бажав цього шлюбу? Як він смів через неї принижувати увесь Вірн?.. 

Та я знав, що гнів підіймався в мені не лише через Гвелінду, що опинилася заручницею ситуації у всьому цьому весіллі. Те, як радник Айгара дивився на Аїду – з презирством, люттю, з ледь прихованою хіттю, – змушувало кров закипати. 

Чари, що зазвичай забирав вінець, звивалися так гнівно, що я ледь втримував їх під контролем. Дратувало й те, з якою байдужістю маері Сезорі поставилася до образи – наче вона нічого не вартувала. Наче будь-хто міг говорити до неї так, і вона не збиралася відстоювати себе, чи навіть ображатися за себе.

Я швидко проминув двір, де серед ретельно вистриженого живоплоту прогулювалися придворні дами та радники, звернув на ледь помітну стежку і за кілька хвилин заглибився у сад – єдине місце, що все ще чаїло у собі примарні сліди моєї Анемони. 

Я заборонив садівникові навіть заходити сюди – і кущі ожини розросталися тут безконтрольно. Плющ захоплював високі осики; барвінок густим килимом вкривав не тільки галявини, але подекуди й стежки. Сад втрачав вигляд саме саду – його захоплювала природа, повертала собі те, що в неї колись було забрано. 

Не згадувати про Анемону тут було неможливо – хоча іноді я ловив себе на страшній думці, що всі образи, всі спогади, що приходять у голову, змазані й нечіткі – а почасти ще й розходяться з реальністю так само, як відрізняються справжні краєвиди й полотна не надто вправного художника. 

Корона знову здавила голову болем, і мені довелося спинитися, притиснувшись спиною до широкого стовбура ясена. Колись ми сиділи під ним з Анемоною – маленька Флора повзала навколо, намагаючись спробувати на зуби, що щойно прорізалися, кожну гілочку і травинку поряд. Анемона сміялася – а тоді сміх переходив у виснажений хрип, і вона біліла; відкидалася на стовбур ясена так само, як я зараз. 

А за кілька хвилин переконувала, що з нею все гаразд – навіть попри те, що лице її лишалося білішим за крейду. 

Я стиснув пальцями скроні й постояв кілька митей, заплющивши очі. Біль не минав, а тільки наростав хвилями, закручувався виром у черепній коробці. Йому вже бракувало там місця, і він намагався вирватися назовні – почали боліти очі, заклало вуха, здавило горло. 

В цю ж мить я почув шерех у кущах. 

Нова хвиля роздратування накрила мене з головою. Як ці крезнійці сміли заходити сюди? Сюди – у цей сад, єдине місце у всьому замку, що мав би належати мені, та насправді був чим завгодно, але не домом – єдине місце, яке мені вдалося зберегти недоторканним з моменту її, Анемони… 

Навіть через понад десять років говорити, думати це слово – смерть – було боляче. 

Шурхіт доносився з-за високого, густого куща жасмину, що вже поступово почав буріти та обкидати листя. Я вмів рухатися безшумно – чи принаймні досить тихо, аби лишатися непоміченим – та зараз не став використовувати цих навичок. 

Я проломився крізь гілки, не турбуючись про те, чи не порветься дорога тканина сорочки, і чи не пошкодиться вишивка на камзолі, і вже відкрив рота для гнівної тиради для будь-кого, хто б опинився на галявині. 

Та не встиг я нічого сказати, як перед очима пронісся спалах сірої сталі – і тільки одна удача допомогла мені уникнути удару кинджалом під ребра. За мить цей кинджал, що більше нагадував посрібнену, оббиту рубінами зубочистку, задрижав у білій руці й впав на землю. 

Я підвів очі від нього до білої сукні з шорсткої, навіть на вигляд незручної тканини, до хворобливо худих рук, до горла, затягнутого коміром – і, зрештою, до лиця Гвелінди, що побіліло, як сніг. 

– Ваша величносте, я… – вона відступила на крок, тоді ще на крок, і вперлася спиною в інший кущ жасмину. Зрозуміла, що тікати нікуди, і зблідла навіть сильніше. – Я не хотіла, це– 

Бурмотіння урвалося. Долоні у Гвелінди трусилися, а сама вона виглядала так, наче стоїть всього за мить від того, аби зірватися у сльози – і цього я допускати зовсім не хотів. 

Наречена. Ха! Переді мною стояло дитя – маленьке оленя, що тільки-но звелося на ноги й ледве встигло побачити світ. 

Я нахилився і підібрав маленький кинджал, а тоді покрутив його у пальцях. Незручна дрібничка, що годилася тільки на те, аби відкривати кореспонденцію – чого принцеса взагалі намагалася досягти, коли била ним? Навіть якби вона влучила в мене, п’ятидюймове лезо, певно, лишило б саму тільки подряпину. 

– Гвеліндо, – почав я спокійно, – дозвольте поцікавитися, що ви робите тут зі зброєю?

Я підняв брову, закладаючи кинджал собі за пояс. Гвелінда спостерігала за мною невідривно, і кулаки в неї стиснулися, а за мить знову розслабилися; руки безвольно обвисли. 

Вона мовчала кілька митей – значно довше, ніж потрібно, аби знайти відповідь, і я повторив:

– Гвеліндо?

Щелепа в принцеси стиснулася, і вона нарешті підняла до мене очі. В них раптом з’явилося щось тверде і вперте, чого я від крезнійки взагалі не очікував. Вона подивилася на мене майже з викликом.