Розділ 12.2

– Я теж не терпітиму неповаги, – розважливо продовжив Корвін. – Просіть вибачення. 

Якусь мить Велорі сидів, відкинувшись на спинку крісла, і наче не розумів, що слова призначаються йому. 

– Я? – він вказав на себе товстим пальцем, підіймаючи світлі, куці брови.  Перед нею?..

Я стиснула губи. 

– Це зайве, – відмахнулася я, опускаючи очі у папери. Тоді підтягла окуляри вище на носа, хоча зір все ще лишався розмитим.  – Ми ще маємо…

Я потяглася, аби перегорнути сторінку, але тієї ж миті мій зап’ясток несподівано перехопив Корвін. Долоня в нього була тепла, майже гаряча, а хватка – тверда, хоч і не болюча. Я не стала пручатися, а тільки здивовано підняла брову. 

– Це не вам вирішувати, маері Сезорі, – заявив він, навіть не дивлячись на мене. Очі його, холодні, наче лід, все ще не відривалися від радника Айгара. Той же важко глитнув, а тоді розкрив рот – і знову закрив його, так нічого й не сказавши.

– Ви ж не очікуєте справді, що я буду вибачатися перед простолюдкою – до того ж перед такою страшною? – маер Велорі посміхнувся широко, злегка підлабузливо. Водночас у його погляді прослизнуло щось зогиджене, впевнене. І це саме те, чого я очікувала – і чому спробувала перервати Корвіна у дивному і вкрай невчасному пориві постояти за мою честь. 

Рука на моєму зап’ястку не зникла, а тільки стиснулася сильніше. Все ще не до болю, але так, що я відчула її жар, відчула перстень на пальці короля, відчула, як він напружився. 

Корвін звузив очі. На мить мені здалося, що вінець в нього на чолі спалахнув силою – чимось настільки потужним і неприборканим, що захотілося відсахнутися. Лише те, що я сиділа, і що Корвін тримав мене за зап’ясток, і зупинило мене від цього. 

– Так, – низько, тихо сказав король. – Очікую. І моліть, аби маері Сезорі вам пробачила – тепер вже за дві образи. 

Він не погрожував Велорі – але ця сила, ця могутність, що клубочилася навколо нього, як небезпечні грозові хмари, була відчутна, вочевидь, не тільки мені. Велорі втиснувся у спинку крісла. Його маленькі, майже поросячі очі забігали від короля до мене, а тоді знову до короля. 

– Перепрошую, – вичавив він, не дивлячись на мене. Як загнана хижаком тварина, він боявся відірвати погляд від Корвіна – наче один неправильний, неуважний рух призведе до його швидкої, дуже жалюгідної смерті. 

Я ледь помітно кивнула, приймаючи цю подобу вибачення. Я підозрювала, що навіть за нього нам ще доведеться поплатитися – і тому зиркнула на Корвіна невдоволено. Король тим часом відпустив моє зап’ястя – а тоді кілька разів розігнув і зігнув долоню, наче намагався струсити доторк до мене. 

Крізь тонкі лінзи окулярів я знову втупилася у папери. 

– Ми пропонуємо замінити вааршан’ґ на більш… традиційний для Вірну обряд, – заявила я. Традиційний для Вірну – означало такий, що включає значно менше оголення та приниження; вголос цього говорити я, звісно, не стала. 

Та, можливо, все це читалося в мене на лиці. Можливо, маер Велорі тепер хотів відігратися за своє приниження. Можливо, він від початку не був готовий йти на жодні поступки. 

Незалежно від причин, він насупився і виплюнув:

– Вааршан’ґу бути, інакше весілля вважатиметься скасованим. І наслідки вам… Повірте, не сподобаються. І відбудеться він не пізніше, ніж завтра. 

Я чимдуж стиснула зуби, аби не проклясти Велорі на місці. Організувати таку подію за один день для когось з моїм досвідом – цілком можливо, але зовсім непросто. Але саме те, що у Вірні він насмілюється виставляти умови королю, коли той сидить прямо перед ним… 

І, я знала це так само добре, як і сам Корвін, він не міг нічого зробити. Цей шлюб був потрібен Вірну – потрібен так сильно, що він мусив погодитися на будь-яку угоду, аби лиш зберегти мир. 

На мить мені здалося, що я навіть чую скреготіння зубів Корвіна. Маер Велорі, що вже зовсім отямився від нещодавнього переляку, насмілився переможно вишкіритися. 

– Ви не згодні, ваша величносте? – запитав він м’яко. Ручка знову опинилася у нього в пальцях – і зовсім невипадково. Одне неправильне слово, один неправильний погляд – і Айгар дізнається вже сьогодні. 

– Гар-разд, – просичав Корвін ледь чутно. А тоді він гучно поклав долоні на стільницю та встав, перехиляючись через круглий темний стіл. Його лице опинилося так близько до Велорі, що чоловік знову втиснувся у крісло. – Влаштовуйте ритуал. Та щойно принцеса припинить бути вашою – ви звідси заберетеся. Усі до одного – до ранку замок має бути порожнім. 

Корвін вирівнявся. Кивнув мені – з легким вибаченням на лиці, що все ще пломеніло люттю – а тоді вийшов з кабінету. Я поспіхом зібрала усі папери у купу та рушила за ним, навіть не обертаючись до Велорі. 

Ось тільки коли за мною зачинилися двері, я побачила тільки спину короля, що дуже стрімко віддалялася геть.