Розділ 12. Вааршан'ґ

Кабінет, в якому маер Велорі призначив мені та королеві зустріч – з притаманною йому нахабністю, наче це був його замок – заховався серед гостьових кімнат, де я всього кілька днів тому поселила крезнійців. 

Я мала надії, що вони залишаться всього на ніч, а тоді таки виконають умови, поставлені від початку: поїдуть з Вірну геть, залишаючи тут саму тільки принцесу. Втім, дні тягнулися один за одним, і вже практично з’єдналися у семицю, а цілий штат придворних, покоївок, фрейлін та камердинерів з Крезни облаштовувалися тільки комфортніше. 

– Вааршан’ґ проведемо завтра вночі, – заявив Велорі, складаючи м’ясисті, червоні пальці замком. Я повторила його позу, не відриваючи від чоловіка прямого, гострого погляду. Втім, цього разу вона не дала бажаного ефекту – маер Велорі наче й не дивився на мене. 

Всю його увагу прикував король: Корвін розташувався поряд зі мною, і навіть на звичайному стільці виглядав якимось дивом так, наче сидить на троні. Вперше сьогодні я побачила його із королівським вінцем на голові; і чомусь видавалося, що цей-таки вінець завдає його величності чимало неприємностей. 

Корвін постійно кривився, наче в нього почалася мігрень, і – я помітила це тільки тому, що спостерігала за чоловіком особливо уважно – під столом стискав кулаки до побілілої шкіри. 

– Ні. – Відізвався Корвін таким голосом, що тільки дурень після цього щось заперечував би.  

Та маер Велорі й справді був людиною невеликого розуму. 

Не встигли відголоси голосу короля влягтися між стін, що могли б легко вмістити кількадесят людей, як Велорі гмикнув собі у вуса, а тоді потягнувся за чорнильною ручкою. 

Кінчик її він впер у папір – так сильно, що по ньому розповзлася огидна чорнильна пляма. 

– Я передам вашу відповідь його величності Айгарові слово у слово, – солодко пообіцяв Велорі. Ручка у його товстих пальцях ледь помітно трусилася – але я не мала певності, що він блефував. Хто знає: можливо, через незгоду на один застарілий, відверто принизливий обряд він таки й справді почне війну?

Я обережно зиркнула вбік, на Корвіна, і собі стискаючи чорнильне перо. Від миті, коли я перетнула поріг кабінету, я знала, що нам не вийти переможцями з цієї суперечки. Крезна була країною давніх, диких звичаїв – але ці звичаї проіснували так довго тільки тому, що самі крезнійці їх неухильно дотримувалися. 

Кому, як не мені, знати. 

Мені теж було шістнадцять, коли мав відбутися мій вааршан’ґ. Холод на голій шкірі, сплески води, біг до мозолів на ступнях, розсічена мушлями та гострим камінням шкіра все ще видавалися такими реальними, наче все це відбулося тільки вчора. 

Ніхто мене не питав – так само як і зараз у кабінеті немає Гвелінди. Жодні слова не могли змінити того, що зробили тоді зі мною – і я знала, що ніщо не переконає маера Велорі відмовитися від своїх слів сьогодні. 

Втім, я не хотіла говорити цього Корвінові – щось всередині протестувало і хотіло вірити у краще. Що щось таки змінилося. Що я помилялася – і до Гвелінди ставилися хоча б вполовину не так погано, як колись обійшлися зі мною. 

– Наречена має відмовитися від свого минулого, аби стати покірною та вірною дружиною, – ледь не просичав маер Велорі, схиляючись над столом. Тепер він, здавалося, дивився мені в очі – і мені довелося стиснути перо навіть сильніше, аби не відсахнутися чи відвести погляд. – Я чув, що у Вірні лишилися самі безбожники, та тому його величність й наказав супроводжувати юну Гвелінду. Настанови Преясної Веди мають бути  – і будуть – дотримані. 

Крапля слини, що вилетіла з рота Велорі та спершу булькотіла в нього на губі, зірвалася і впала на лакований стіл. Я простежила її поглядом невиразно, майже бездумно. 

Скільки разів мені доводилося чути ці слова раніше? Скільки разів я сама їх говорила?

– Вірн має інші закони, – мій власний голос видався мені чужим: глухим, злим. – Тут від дружин не вимагають покірності. І не вимагають забути про власний дім. 

Хоч у випадку Гвелінди це, певно, було б самим благословенням. 

– Вірн ставиться до жінок надто поблажливо, – Велорі відклав ручку та ледь помітно посміхнувся. Моєму погляду відкрився ряд рівних, злегка жовтуватих зубів. – За такі слова при крезнійському дворі вас би вже відшмагали. Преясна Веда вчить…

– Преясна Веда не має влади на цих землях. 

Голос Корвіна набув глибокого, небезпечного тону, якого мені ще не доводилося чути. Я повернула до нього голову – і на якусь коротку, майже непомітну мить перетнулася з чоловіком поглядами. Він видавався спокійним – ось тільки рука його, що до того лежала на столі, стиснулася у кулак. 

– Ми зараз не в Крезні, а у Вірні. І тут відшмагати за такі слова можуть саме вас. Не забувайте, що за якийсь десяток років ви будете схиляти коліна перед моєю донькою як перед королевою заходу. І вона не потерпить від вас неповаги. 

Корвін трохи схилив голову. Його сірі, грозові очі не обіцяли маерові Велорі нічого доброго – і той, здавалося, це зрозумів.