Розділ 11.2

Я напружилася, одразу сідаючи рівніше. На лиці Корвіна також не відбилося великого задоволення. Гвелінда не рухалася – тільки обережно, наче переляканий олень, спостерігала за нами крізь просвіт у дверях. 

Зрештою вони скрипнули знову, відчиняючись ширше. Гвелінда прослизнула у кабінет тінню та завмерла за самим порогом. 

– Я… – почала вона ледь чутно. – Я хотіла… 

Я стиснула губи. Якщо найкращою стратегією Гвелінди у розриві заручин було бурмотіння собі під носа, я сподівалася, що цього буде недостатньо. 

– Присядьте, ваша високосте, – я встала з крісла та відійшла вбік, у тінь, що кидали високі шафи з книгами. 

Гвелінда ледь помітно почервоніла, а тоді підкорилася. Та після того, як сіла, говорити не поспішала: все косила очима на мене, наче чогось очікувала. Я вперто стояла і вдавала, наче нічого не розумію. 

– Все, що ви хочете сказати мені, ви можете сміливо говорити перед маері Сезорі, – Корвін не мав стільки терпіння. Його голос звучав хіба на дрібку гостріше, ніж раніше, але й цього Гвелінді виставило, аби стиснутися у кріслі. 

На мить губи короля винувато підтиснулися, але він швидко повернув на лице незворушний вираз. Принцеса нічого не відповіла, тільки дивилася на свої переплетені долоні, наче все не могла на щось наважитися. 

– Ваша величносте, – зрештою видихнула вона. Мені довелося податися вперед, аби розчути її голос. – Я мушу вам сказати… Мене відправили… 

Дивитися на Гвелінду, що ледь витискає з себе слова, було боляче. Вона наче й ніколи не говорила повними реченнями раніше – принаймні не перед королем – і це знову змусило мене замислитися, як же вона жила раніше. 

Про це я майже нічого не знала – та якщо доля старших доньок Айгара про щось і свідчила – так лише про те, що навряд чи у Гвелінди було щасливе дитинство. 

– Я мушу розірвати заручини, – зрештою видушила вона. Я завмерла – і Корвін також. – Я мушу змусити вас розірвати заручини. Але… Благаю вас, не робіть цього. 

Не підіймаючись з крісла, Гвелінди схилилася над столом у якійсь дивній подобі поклону. Корвін кліпнув, і я зловила себе на тому, що зробила те саме. 

– Це пастка, – продовжила принцеса. – Мій батько… прагне війни. Щойно я перетну кордони Вірну, як воїни Крезни підуть у наступ. 

Чому вона попереджала Корвіна? Чому не хотіла розірвати заручини?.. 

Це був план – хитріший, більш продуманий? Чи Гвелінда була щира?

– Я знаю, що цей… цей шлюб – це не те, чого ви хочете. 

Гвелінда почервоніла, і на очах в неї виступило щось, що дуже сильно нагадувало сльози. 

– Та все ж… все ж це краще, ніж війна. Правда?

Вона підняла очі – і вперше за всю розмову подивилася на Корвіна прямо. Той сидів, наче громом прибитий, а тоді повільно, виважено кивнув. 

– Я… здивований, що ви розповіли мені про це, ваша високосте. 

Делікатні, білі долоні Гвелінди стиснулися у кулаки. 

– Я не хочу війни. І я не хочу стати приводом до війни, – Гвелінда випрямилася – і вперше за ці дні, що вона провела у палаці, я помітила у ній принаймні натяк на стрижень – тінь того, ким вона могла б стати, якби не клята Крезна, і якби не клятий Айгар. – Але мій батько не спиниться ні перед чим. Найменший привід – і… 

Вона змовкла, та продовження й не потрібно було. Всі ми знали, що почнеться, якщо принаймні хтось з них зробить бодай один неправильний крок. 

– Маер Велорі не знає, що ви зараз тут? – запитала я з тіні. Гвелінда здригнулася – наче на мить забула, що я все ще стояла у кабінеті. А тоді похитала головою – довге каштанове волосся розсипалося по плечах та спині. 

– Ні, – тихенько видихнула вона. – Мені вже час йти. 

Вона зірвалася з крісла, наче те пекло її, і вже ступила на крок до виходу, коли Корвін також піднявся. Він вийшов з-за столу, а тоді – несподівано не тільки для принцеси, але й для мене, схилився у поклоні. 

– Дякую вам, Гвеліндо, – сказав він. – Зі свого боку можу вам пообіцяти, що в… шлюбі ви не зазнаєте жодних обмежень. І я подбаю про те, аби ми не… не докучали один одному. 

Це був делікатний, але чіткий сигнал – шлюб був самою лише формальністю. Це було попередження. Та Гвелінда, почувши Корвінові слова, здавалося, ледь помітно опустила плечі – і вдихнула легше, вже не так перелякано. 

– Звісно, – видушила вона, хапаючись за ручку дверей. – Спокійної вам ночі, ваша величносте. 

Вона не додала – побачимося за кілька днів, коли мене роздягнуть та поведуть до вас, принижену, більше не належну до Крезни, але ще не належну до Вірну. Та ці слова зависли між ними, і відчувалися навіть важчими, ніж аби вони були сказані. 

Перед самим виходом Гвелінда зиркнула на мене – і, не сказавши більше ні слова, вийшла геть.