Розділ 11. Принцеса Гвелінда

Дуже рідко політичні інтриги, загроза війни та цілий народ, що прагне зупинити весілля, були основою роботи розпорядниці. Зазвичай мені доводилося мати справу з вибором суконь, заспокоєнням нервової нареченої та слідкуванням за тим, аби ніхто з гостей не мав алергії на обрані квіти. 

На жаль, всі ці обов’язки не зникали, якщо таки доводилося мати справу з політичними інтригами. Через погоню у лісі я пропустила зустріч з флористами та портретистом – цього разу не маером Грінелем – і мусила писати усім листи та призначати зустріч повторно. 

Водночас надійшли рахунки від найнятих кухарів – завищені принаймні вдвічі – і мені довелося витратити ще кільканадцять хвилин, аби відправити помірно розлюченого листа до пекарні. Можливо, скарбниця короля й була ледь не бездонною – та це не значило, що я збиралася витрачати тисячу осмів на дев’ятиярусний торт. 

– І ви навіть не питатимете моєї думки? – запитав Корвін за кілька хвилин мовчання. 

Пізній вечір вже давно перетворився у не таку вже й ранню ніч, а ми обидва все ще сиділи у його кабінеті за широким дубовим столом. 

Король скоцюбився над документами у незручному стільці для відвідувачів, а мені з незбагненної причини віддав своє крісло. Мої протести були марні – хоча, якщо зізнатися відверто, вони були й не надто активні. 

Я відклала сьомий зразок мережива для серветок, а тоді підняла очі до короля, водночас відмічаючи у листі обраний варіант. 

– Тоді за що ви платили б мені гроші? Наявність розпорядниці – це ідеальний привід забути про своє весілля аж до дня, коли доведеться йти до вівтаря. 

Я неуважно торкнулася скроні, у якій ще відчувала відголоси фантомного болю – хоч і подряпина, і кров вже пів дня як зникли. Королівські цілителі знали свою справу – а Корвін слідкував за мною, наче той яструб і не дав втекти у справах, щойно копита чорного, дикого коня перетнули територію палацу. 

Цілковита удача, що мене – розпорядницю весілля його величності – не помітили на одному коні разом з ним, коли ми виїхали посеред білого дня з лісу. Зовсім одні. Розхристані, з забрудненим і де-не-де потертим одягом. Притиснуті один до одного значно ближче, ніж було дозволено навіть найвільнішою інтерпретацією придворного етикету. 

– Боюся, наші любі сусіди не дозволять мені забути, – кисло протягнув король. Він провів рукою по гладкому темному волоссю, наче намагався так зняти з нього павутину втоми, а тоді знову втупився у папери. 

Я краєчком ока побачила, що це військові карти та схеми – а тоді вирішила дуже навмисно не дивитися. Іноді нічого не знати значно безпечніше, ніж знати. 

– З цим я також впораюся, – відізвалася я з більшою впевненістю, ніж відчувала всередині. Після сьогоднішньої погоні лісом, що ледь не обернулася грандіозним провалом усієї справи, я мала довести, що на мене можна покластися. 

Я ж знала, що Корвін спробує відмовитися від шлюбу! А якщо не знала, то принаймні здогадувалася – думка про це крутилася в голові з миті, коли маленька, делікатна нога Гвелінди ступила на плити вірнського палацу. 

Я мусила це передбачити. Мусила – а інакше яка з мене розпорядниця? А інакше що я взагалі тут роблю?.. А інакше чи не заслужила я на–

У вухах завив вітер – хоч усі вікна й були надійно зачинені. Я знала цей вітер. Він, скелястий провісник смерті, переслідував мене, куди б я не тікала. Він ховався і вичікував. І вичікував. І вичікував. 

– …відпочити? 

Сторонній шум прорвався крізь гул вітру, а тоді гаряча, велика рука торкнулася моєї долоні. Від несподіванки я впустила мереживну хустинку, яку до того зминала у кулаці. 

– Що? – заскочено перепитала я, різко фокусуючи погляд. Король схилився до мене через стіл, і тепер надто пильно розглядав моє лице. 

Його ж рука торкнулася моєї – але відразу ж зникла, варто мені було заговорити. 

– Чому б вам не відпочити, Аїдо? – повторив Корвін м’яко і тихо. Наче вмовляв дитину. 

– Робота не чекає, ваша величносте. І ви, як я бачу, також не поспішаєте спати. 

Корвін на мить прикрив очі. 

– Ви відкриваєте мені очі, Аїдо, – сказав він з легкою, втомленою посмішкою. – І змушуєте співчувати Флорі, що намагається змусити відпочивати мене. 

Я у відповідь тільки гмикнула. Підозрювала, перед принцесою постало завдання, небезпечно близьке до неможливого: тільки за ті кілька годин, що ми працювали у кабінеті, троє радників принесли стоси паперів у три лікті висотою – і всі мусили бути прочитані, підписані, відправлені чи оскаржені вже вчора. 

– Та справді, – продовжив король, позираючи на мене поверх своїх окулярів-половинок. – Вам потрібно поспати. Ви зовсім бліда, і ви впали з коня. 

– Дурниці, – відмахнулася я. Очі насправді злипалися – та від однієї думки про те, аби повернутися до своїх покоїв, опинитися сам на сам зі своїми думками, з тим, як я ледь не підвела короля Вірну, як я не впоралася зі своєю роботою… – Я мушу захищати вас від можливих провокацій, пам’ятаєте? 

Корвін почав демонстративно, хоч і дещо невдоволено, складати папери. 

– Думаєте, вчорашньої демонстрації було недостатньо?