Розділ 10.3

Та поступово на лице жінки повернувся звичний вираз – зібраний, спокійний. Вона теж відповіла мені ледь помітною, тонкою посмішкою, через яку я, здається, побачив щось ще – знову побачив інше лице. Чи, можливо, це просто Аїда Сезорі у плямах зеленкуватого лісового світла була така несподівано красива?.. 

– Тільки цього разу, ваша величносте. 

– Корвіне, – наполегливо виправив я. 

Аїда тільки кивнула, а тоді повільно пішла до Нефіаліса, наче вже й забула, як той скинув її з крупа всього кілька хвилин тому. 

– Ми маємо повернутися до замку, поки ніхто не помітив нашої відсутності. Король та розпорядниця в лісі наодинці – це може бути непоганий скандал. 

Я фиркнув, але не став сперечатися. Роками я добирав слуг у палаці так, аби вони не пліткували про життя його мешканців – і тоді я б не переймався через звичайну поїздку лісом наодинці з жінкою. 

Та зараз замок повнився крезнійцями, що тільки й шукали способу очорнити і мене, і весь Вірн. Аїда мала рацію. Та все ж… 

– Не впевнений, що ви можете їхати самі, – зауважив я. 

Аїда підтиснула губи невдоволено – хоча мить тому й сама розглядала стремено з деяким сумнівом. 

– Я не дама у біді, ваша величносте, – відрізала вона. – Прибережіть цю галантність для своєї нареченої. 

Тепер настала моя черга кривитися, та від свого я не відступив. 

– Я не хочу, аби ви знову впали, Аїдо. Ну ж бо, ви й самі розумієте, що це нерозумно. 

Я відвів її долоню від вуздечки коня, а тоді сам застрибнув на спину Нефіаліса. Простягнув руку Аїді, аби допомогти їй забратися поперед мене, але вона завмерла, наче боялася, що нас хтось може помітити навіть у гущавині лісу. 

Її пальці піднялися, але тріпотіли за кілька сантиметрів від моїх. 

– Гаразд, – зрештою погодилася вона. – Але лише через те, що мені паморочиться у голові. 

– Звісно, – погодився я серйозно, а тоді вхопив тонку, прохолодну долоню розпорядниці. 

Затягти її на коня було навіть простіше, ніж я очікував: вона сама відштовхнулася від землі, а окрім того, була легкою, наче пушинка. Я насупився, на мить подумавши, що вона майже така ж легка, якою виглядала Гвелінда – шістнадцятирічна перелякана юнка. 

Аїда сіла на коня попереду мене боком – так, що опинилася під моєю рукою, що притримувала її – але дивилася вперед вона так гордо, наче саме вона тримала віжки коня. 

Нефіаліс все прагнув знову помчати вперед, підбадьорений попереднім бігом, і мені повсякчас доводилося спиняти його, аби не допустити ще однієї травми у розпорядниці. 

– І що тепер? – запитала Аїда за кілька митей. Вона вдивлялася кудись вперед, за гілки пралісу, але в її голосі звучала ледь помітна напруга. 

– Про що ви? – відізвався я неуважно. Думки розтікалися в голові, як кисіль – полегшення від того, що війни з такої дурної причини вдалося уникнути, все ще не минулося. 

Аїда переді мною напружилася та щосили повернула шию, аби подивитися на мене. Так зблизька неможливо було не помітити, наскільки густі тіні в неї під очима. Здалеку їх приховувала світла фарба, якою користувалися, певно, усі леді двору; але через падіння та погоню вона всохла, де-не-де почала тріскатися, де-не-де змилася. 

– Про ваш шлюб, – гостро зронила вона. Саме слово шлюб увіп’ялося колючкою кудись під дих. 

Колись я чекав свого одруження – рахував до нього дні. Колись сама думка про шлюб із нею, з моєю Анемоною, дарувала мені спокій та радість. Зараз всередині лишилася сама пустота та гнів. 

– А що з ним? – пустим голосом відізвався я. Що ще тут можна було сказати чи зробити? Айгар не відкличе пропозицію – принаймні, не без оголошення війни. Я зробити цього також не можу.

– Ще годину тому ви планували розірвати заручини, – голос Аїди звучав так, наче вона засуджувала когось до страти. І цим кимось зараз був я. – Тепер ви змінили думку? Одруженню – бути? 

Я намагався не дивитися на розпорядницю – тільки вперед, на воронову гриву Нефіаліса, на далекий світлий обрій за деревами, що вже почали рідшати та перетворюватися у підлісок. 

– В мене тут, вочевидь, немає вибору, – процідив я крізь зуби. – Тож – так, маері Сезорі. Шлюбу бути. 

Аїда примружилася, наче намагалася роздивитися вираз мого лиця. Я боявся й уявляти, наскільки в неї поганий зір, якщо вона не бачить його навіть з такої незначної відстані. Обличчя розпорядниці, тепер позбавлене обрамлення з окулярів, видавалося дещо молодшим. Дещо втомленішим. 

Втім, її щелепа міцно стиснулася, і здалося, що якби я підвів голову ближче, почув би скрип зубів. 

– Вибір є завжди, ваша величносте, – зронила вона тихо. – І ви щойно зробили свій.