Розділ 10.2

– Аїдо! 

Я зістрибнув з коня швидше, ніж мозок встиг віддати наказ тілу, та кинувся до жінки. Впав перед нею на коліна та торкнувся долонею забою на голові. 

Пальці стали липкі й вологі – але крові було менше, ніж я боявся. Вона дихала – поверхнево, ледь помітно, але дихала. 

На тлі темної землі вона видавалася навіть білішою, ніж зазвичай – наче всі кольори покинули її тіло. Губи здавалися майже сірими, вії тріпотіли ледь помітним світлим відтінком. Волосся розтріпалося та вибилося з зачіски – мишачого кольору, що враз здався мені темно-каштановим… 

Я завмер на пів миті – щось відбувалося з лицем Аїди Сезорі. По ньому наче пішли брижі, як по морській гладі, в яку раптом впав камінь. Риси обличчя, які я вже встиг запам’ятати, ледь вловимо змінювалися – та перш ніж я встиг бодай щось зрозуміти, вона сильно втягнула носом повітря та раптом сіла, прикладаючи долоню до чола. 

Лице стало таким самим, як і до того – ледь примітним, звичайним. 

Красивим. 

Аїда похитнулася – в голові їй, певно, паморочилося від удару – і я поспішив притримати її. Поклав руку їй під спину, обережно повернув її голову, аби оцінити рану: волосся зібралося закривавленим жмутком, але це була лиш подряпина. Неприємна, та все ж не надто глибока. Кілька зіль – і вона зникне, наче й не було. 

– Лист! – раптом вигукнула Аїда у паніці, відштовхуючи мене геть. Вона спробувала схопитися на ноги та похитнулася; сперлася на долоні й таки встала. В усьому її тілі, здавалося, вирувала паніка – і вона швидко передалася і мені. 

Арбалет переламався навпіл. Коні застрягли у пралісі. Артефакт міг відлетіти вже на добру милю звідси – і там вже й рукою сягнути до кордону. Чорна, безсила лють на самого себе почала розповзатися від долонь вище, до грудей.
Війна. Я приніс війну на свою землю. 

Аїда кинулася вперед, як гончак, що серед трави помітив свою крихітну здобич. Мить – і вона вже, стоячи на колінах, стискала розколоту навпіл, зруйновану золотисту кулю з листом усередині. 

– Вам вдалося, – видихнув я полегшено – настільки полегшено, що на мить відчув, наче ноги можуть мене не втримати. А ось маері Сезорі не зітхала – вона діяла чітко і швидко: доламала сферу, викинула її залишки та арбалетний болт, що все ж влучив у ціль, на мох. У руці в неї залишилася тільки грамота, яку розпорядниця негайно розірвала на шістнадцять маленьких клаптиків. 

А тоді, наче цього було недостатньо, ці клаптики спалахнули у її долоні, не торкаючись, втім, шкіри: досить непроста магія, як на організаторку весіль. Та я вже збагнув, що недооцінювати Аїду Сезорі – це велика, велика помилка. 

Та щойно лист осипався попелом, Аїда знову похитнулася – певно, рана, нехай і не дуже серйозна, давалася взнаки. Я кинувся вперед – на випадок, якщо вона впаде. 

Вже за кілька кроків розпорядниця помітила, що я наближаюся до неї, а тоді… Тоді вона стиснулася, наче хотіла зменшитися у розмірі, і підняла руку, закриваючи нею голову – миттєво, навіть не думаючи. 

Ніби вважала, що я зараз спробую завдати їй шкоди. 

Я миттєво завмер. Між нами двома запала тиша – навіть Нефіаліс та Ясочка припинили іржання та фиркання. Серед темного, густого лісу, оточені високими кущами вовчих ягід та кизильника, ми наче лишилися єдиними живими істотами у світі. 

Король, якого Аїда щойно врятувала від війни. І сама Аїда – яка, вочевидь, думала, що в якості відплати за послугу я її вдарю. 

Повільно, присоромлено, рука маері Сезорі опустилася. Лице її знову було бліде, а щокою стікала тонка цівка крові, що вже почала братися кіркою. 

– Вибачте, – ледь чутно прошепотіла вона, зовсім опускаючи руки. Але мені не потрібно було бути майстром з бою, аби помітити, що все її тіло все ще лишається напруженим: один мій крок, і вона може кинутися тікати, як дикий звір. 

Вона вже відставила ногу назад, промацуючи ґрунт, шукаючи стежку. 

Що сталося? В одну мить все було гаразд, а наступної вона вже сахається від мене, наче від якогось чудовиська. 

– Вибачте, – знову повторила вона, опускаючи очі. Її долоні стиснулися в кулаки так сильно, що нігті точно увіп’ялися в шкіру – та й то боляче. Я ще не бачив Аїду такою… тихою. Та й волів би й не бачити.

– За що? – начебто насмішкувато фиркнув я, намагаючись заховати тривогу. 

– Якби вас тут не було… Артефакт би полетів. Я не зуміла б сплести закляття, – зізналася вона, наче відкривала сороміцький, огидний секрет. – І через мене почалася б війна. 

Від несподіванки я завмер на місці та кілька митей не міг зібрати слова до купи. Аїда використала цей час, аби заглибитися у саможаління. Якби це зробив хтось інший, я б припустив, що він вишукує компліменти чи винагороду – але Аїда видавалася такою щиро пригніченою, що я миттєво відмів цю думку. 

– Я написав грамоту, поставив свій підпис. Я відправив листа. Яким чином у все це рівняння вписуєтеся ви, маері Сезорі? – запитав я сухо, намагаючись побороти абсурдне бажання підійти до Аїди ближче і подати їй долоню. Ще раз перевірити рану, підтримати її, аби вона знову не впала на гостре каміння; просто… просто торкнутися. 

– Але ж…