Розділ 10. Дика погоня

Я тільки дивом наздогнав Аїду, вже коли та промчала більшою частиною підліску. Попереду височів по-справжньому чорний, небезпечний праліс, заглиблюватися у який не бажали навіть лісничі. 

– Що ви робите? – запитав я, намагаючись перекричати вітер, що бив у лице не гірше нагайки. 

Аїда навіть не обернулася до мене: вся її увага була зосереджена на керуванні Нефіалісом, що, здавалося, тільки й вичікував нагоди скинути її із сідла. 

– Виправляю помилку, – прошипіла вона крізь зуби. 

Я стиснув пальці на вуздечці та важко ковтнув – але за мить зрозумів, що якщо у голосі Аїди й звучало засудження, то направлене воно було зовсім не на мене. 

А тоді маері Сезорі пришпорила коня ще раз, і разом з Нефіалісом влетіла у густі зарості. В мене не лишалося жодного іншого вибору, як поскакати за нею. 

Вороний жеребець легко проминав ущелини, западини, колючі та густі кущі – а ось старій, нещасній Ясочці потрібно було значно більше часу – певно, саме через це я й пропустив мить, коли Аїда дістала з-за спини арбалет. 

Вона прицілилася кудись угору – і тільки тоді я розгледів між дерев, між густих гілок, що перепліталися одна з одною та майже повністю затуляли сонце, невелику кульку-артефакт, що несла на землі Вірну війну. 

Як вона взагалі його помітила? Я насупився, міцно тримаючись за круп коня. Я зачаклував артефакт так, аби тільки я та Айгар бачили його – якраз для того, аби уникнути подібних ситуацій. Але Аїда дивилася на нього ясно та навіть не сумнівалася, коли прицілилася. 

Болт полетів вгору, і на мить я навіть затримав дихання – а тоді він зник у гіллі за кілька волосин від артефакту. Промахнулася! 

Аїда зашипіла крізь зуби та, навіть не дивлячись, куди її несе Нефіаліс, поставила новий болт на тятиву. Прицілилася – я відчув це майже так, наче стріляв сам: на мить час навколо спинився, і за цю мить Аїда зважила, в який бік дме вітер, наскільки високо артефакт, як сильно здригнеться Нефіаліс в момент, коли вона натисне гачок – і тоді вона вистрілила. 

Стріла пройшла прямо у кулю світла – і вийшла з іншого її боку, анітрохи не зашкодивши артефакту. 

– Тобі не вдасться! – крикнув я, намагаючись наблизитися. Повільна кобила у цій справі зовсім не допомагала. 

Зрештою мені вдалося опинитися досить близько до розпорядниці, аби смикнути арбалет з її пальців. Артефакти листування оточувалися магією – непростою та досить таємною, аби маері Сезорі навіть не підозрювала, як її обійти. Дивом було саме те, що вона бачила артефакт. 

Та якщо я зачаклував цю кулю, тоді, певно, зумію і зняти з неї чари. Арбалет у руці відчувався важкою, зовсім незвичною вагою. У юнацтві мене, звісно ж, вчили стріляти – та з того часу я брався за зброю всього кілька разів. 

Часу на полювання та розваги не було – і мої навички заіржавіли. Окрім того, зір за останні роки погіршився досить сильно, щоб я навіть в окулярах бачив артефакт тільки як розмиту кулю світла десь вдалині. 

Я провів рукою по арбалетному болту, накладаючи на нього закляття: він трохи заіскрився, а тоді став наче важчим – ще одна перепона для того, аби влучити у ціль. 

– Дайте сюди! – крикнула Аїда. Вона уважно спостерігала за усім, що я робив, і тепер дивилася на стрілу з якимось дивним докором – наче жалкувала, що сама не здогадалася її зачаклувати. 

Наче знала, як це потрібно робити. 

Якусь мить я тримав арбалет міцно. Кулька артефакту все віддалялася і віддалялася – і навіть галопуючі коні не могли її наздогнати. Принаймні, не цим пралісом, де не було ані дороги, ані навіть найтоншої стежки. 

Якщо цим пострілом Аїда промахнеться, все буде скінчено. Чи міг я довірити весільній розпорядниці, з усіх людей, долю Вірну?.. 

Я передав Аїді арбалет. 

Вона цілилася довго – майже не рухалася, якщо не зважати на те, як її тіло трусило на крупі Нефіаліса. А тоді вона натисла на гачок – і в ту ж таку мить кінь все ж вирішив позбутися небажаної вершниці. Прямо перед невеликим рівчаком жеребець встав на диби, і як би добре Аїда не вміла їздити, тримати водночас і арбалет, і вуздечку вона все ж не могла. 

Жінка встигла видати тільки тихий, приглушений вдих перед тим, як полетіла вниз – на гостре каміння, вкрите мохом, і на колючі гілки гірського кизильника. Арбалет відлетів геть та видав однозначний тріск – зламався прямо посередині. 

Нефіаліс застиг, наче збагнув, що зробив. 

Аїда Сезорі лежала на землі, не рухаючись.  Поряд впали розбиті окуляри. На скроні в неї з’явилася тонка цівка крові, що повз вухо потяглася до шиї, а тоді злилася з коричневим мохом.