Розділ 9.2

Тож я повернулася до Флори, схилилася перед нею у порядно глибокому реверансі, а тоді пробурмотіла:

– Дякую, ваша високосте, та зараз я мушу йти. 

І вискочила з таємної кімнатки назад в коридор. Швидко огледілася – запола закритої сукні Гвелінди ледь виднілася вдалині – і кинулася у протилежний бік. 

На щастя, я вже вчора встигла трохи побродити ходами для слуг, і тому знала значно коротший шлях, яким можна було потрапити до кабінету Корвіна. Гвелінді потрібно буде піднятися десятком сходів, звернути у три коридори та пройти повітряною галереєю – а я вже стояла перед порогом покоїв його величності. 

У будь-який інший час я б не дозволила собі такої вільності – та зараз я тричі чітко постукала по важкому дереву і, навіть не чекаючи відповіді, штовхнула їх. 

Корвін, як я й очікувала, сидів за столом, схилившись над цілим стосом паперів. Коли я ввірвалася до його кабінету, він підняв до мене затуманений погляд за окулярами-половинками і ледь помітно підняв брову. Тоді, навіть не дивлячись вниз, приклав руку до паперу, який підписав напередодні, і той заіскрив чарами, зменшився та опинився всередині невеликої кулі. 

Ця куля ще якусь мить висіла у повітрі, а тоді, набравши висоту, вилетіла у спеціальне невелике віконечко. Це була нова й надзвичайно зручна система листування, якою мені досі доводилося користуватися всього кілька разів – і використовували її саме у виняткових випадках. 

– Що вас привело до мене, Аїдо? – запитав Корвін, відкидаючись на спинку стільця. В його поставі було щось невловимо нове, зовсім трохи полегшене: наче він ухвалив якесь важливе рішення і тепер міг нарешті розслабитися. 

– Не розривайте заручин з її високістю Гвеліндою, – випалила я, намагаючись повернути дихання до норми. Склала руки на животі, пригладжуючи заодно спідницю, та під здивованим поглядом короля пояснила: – Зараз вона прийде сюди та зробить якусь дурницю, що може змусити вас розірвати заручини. Це пастка. Крезнійці тільки цього й чекають, аби напасти – війська вже на самому кордоні. 

Корвін підхопився, його довгі бліді пальці вчепилися у край стільниці так сильно, що мені здалося, наче вона ось-ось закришиться. Його й до того бліде лице втратило ще більше кольору, наче вся кров від нього раптово відлила. 

– Що? – запитала я, починаючи підозріло супитися. Невже я…

– Все це чудово, – урвав мої думки Корвін. На лиці в нього застигнув хижий, самопринижувальний вираз. – Та краще ви б сказали мені це на кілька секунд раніше. Я щойно відправив Айгарові відмову взяти Гвелінду за дружину. 

✷✷✷

Корвін

Жах пронизав мене від скронь до кінчиків пальців. Війська вже на кордоні. 

Чому Мікела мене не попередила? Чому ніхто з радників нічого не сказав? Чому я не здогадався раніше, як міг бути настільки дурним та самозакоханим, думати тільки про себе, забути про благо держави?

Країна ще не була готова до війни – та я не думав, що Вірн коли-небудь міг би бути готовим до війни. Моїм єдиним завданням було цього не допустити – і через власну дурість я провалився у ньому. 

Я сподівався, що після відмови від шлюбу почнуться інші провокації – дрібні сутички на кордонах, затримки торговців, інші неприємності – які, втім, можна було терпіти. Але армія Крезни на околицях моєї країни?.. 

Аїда дивилася на мене широко розплющеними очима – і це надало їй зовсім іншого виразу, якого мені ще не доводилося бачити. Вона наче враз помолодшала, і з-за маски ідеальної розпорядниці вислизнула жінка, налякана можливою війною. 

А тоді, рівно за мить цієї слабкості, ця жінка знову сховалася. Погляд Аїди метнувся до вікна, в яке всього кілька митей тому вилетіло послання. 

Чудовість та тепер – велика незручність артефактів, які використовували для королівського листування полягала в тому, що їх неможливо було збити з курсу чи повернути назад. Вони простували навпростець – через ліси та гори, річки та долини – аж поки не досягали свого адресата. 

Та Аїда, видавалося, не була готова здаватися. Вона примружилася, наче зважувала щось у себе в голові – а тоді кинулася до виходу, не сказавши мені жодного слова. Я застиг на якусь мить, вражений її реакцією, а тоді побіг слідом, захлясуючи за собою двері кабінету. 

На диво, маері Сезорі була швидкою бігункою – їй не заважали ані широкі невисокі підбори, ані пишна блакитна сукня, ані складна зачіска на голові. Вона неслася, як таран, і слуги та працівники замку відсахувалися до стін, аби не бути зметеними з її шляху. 

Мені пробиратися за нею було складніше: слуги відступали, а ось придворні – навпаки, все намагалися опинитися у мене на шляху. Схилялися у реверансах та поклонах, улесливо усміхалися та намагалися щось до мене говорити. 

Я оминав їх з усією можливою швидкістю – та навіть попри це проґавив мить, коли Аїда вискочила з бічних дверей замку на вулицю. 

Вона неслася між високих, вміло культивованих заростей гліциній та троянд, а тоді зрізала шлях старою частиною саду, якої я заборонив торкатися садівникові ще десяток років тому. Блакитна сукня розпорядниці з’являлася то тут, то там серед високої трави і густих дерев, і мені залишалося тільки бігти слідом за нею і сподіватися, що Аїда мала якийсь план, а не просто так побігла у хащі.