Розділ 8.2

Я прикликала пальцем кравчиню – жінку середніх років у вбранні, що, здавалося, складалося із самих лише кишень – і вказала на сукню. 

– Почніть її шити, – сказала я тихо, аби мій голос не донісся до Гвелінди. 

Я сподівалася, що варто мені залишити принцесу на самоті, як цікавість переможе, і вона почне принаймні розглядати інші сукні. Та ні – дівчина стояла, склавши руки перед собою, і розглядала винятково підлогу – наче заснула стоячи. 

– Але ж… – пробурмотіла кравчиня так само тихо. – Принцеса вже обрала… 

Я тонко, ледь помітно посміхнулася. 

– Принцеса ще передумає. І краще б нам мати дійсно гарну сукню до того часу. 

Кравчиня розпливлася у широкій, задоволеній посмішці. Певно, одне тільки це замовлення забезпечить її та її родину на довгі роки – що вже казати про потік дворян, що стечеться до неї після весілля. 

– Дякую вам, маері Сезорі. Ви не пошкодуєте, – приклавши руки до грудей, прошепотіла кравчиня. 

– Дуже на це сподіваюся, – відрізала я. 

Тоді я змахнула рукою – і всі ілюзії Гвелінди, що застигли у залі, розсипалися порохом. Той теж розчинився, не долетівши до підлоги. Гвелінда наче й нічого не помітила: вона стояла, схиливши голову, й зовсім не рухалася. 

А тоді я завмерла – прямо за Гвеліндою на якусь мить я помітила рух. Але цього не могло бути: там не було ані людей, ані ілюзій – нічого. Тільки кілька картин, портретів попередніх королів та королев. 

Я придивилася уважніше, а тоді підійшла ближче. Якщо мене й навчила чогось робота розпорядниці – дуже рідко мені щось просто здавалося. Зазвичай за цим ховалося щось, що мені точно б не сподобалося. Невже крезнійці шпигували за нами?..

Ще якась мить – і рух повторився. Але тепер я вже точно знала, звідки він походив: очі королеви Алісії, що жила кілька століть тому, і чий портрет прикрашав залу, ворухнулися. 

Я примружилася, а тоді попростувала прямо до дверей. 

Таємні переходи, приховані за гобеленами кімнати та маленькі ніші, за якими можна було залишатися непоміченими та шпигувати зовсім не були для мене новиною – їх вистачало і в монастирі, і в замках, де я організовувала весілля раніше. 

В коридорі я придивилася уважніше: як я й очікувала, стіна починалася пізніше, ніж мала б: наче між танцювальною залою та місцем, де я стояла, мала б бути ще одна маленька кімната. Якщо там справді є хтось з крезнійців, краще б спіймати їх на гарячому прямо зараз – ще до того,  як вони вирішили, що можуть безкарно шпигувати у чужому замку. 

Я подивилася на стіну особливим поглядом – тим, який навчилася використовувати ще в дитинстві, і який намагалася не використовувати у дорослому віці. Я не мала б цього вміти – і боялася навіть уявити, що станеться, якщо хтось довідається. 

Але зараз нікого поряд не було.

Один з каменів кладки випромінював ледь помітне сяйво – магію, що була закладена в нього ще чимало років тому. Я наблизилася до нього та обережно натиснула. Нічого не відбулося, тільки на пальцях відчувся холод та поколювання. 

Тоді я вклала трохи магії – якусь краплю, аби не залишити за собою забагато слідів – і ледь встигла відсахнутися, коли камені стіни пішли брижами, а тоді наче розчинилися в повітрі, залишаючи по собі вузький прохід. 

Я ступила вперед, готуючись зіштовхнутися із придворними Крезни. На язику вже завмерли гострі, загорнуті у небезпечно м’який тон слова, коли я зустрілася поглядами з людиною у крихітній кімнатці. 

Принцеса Флора кліпнула та приклала пальця до вуст. 

– Ваша високосте?.. – запитала я, схиляючи голову. Камені за мною у цю мить знову стали важкими і справжніми. Прохід закрився, залишаючи мене на відстані простягнутої руки від юної спадкоємиці вірнського престолу. 

Вперше я роздивилася її по-справжньому: золоте довге волосся, що м’якими, хіба трохи неслухняними хвилями спадало за спину, блакитні великі очі, рум’яна, ніжна шкіра. Принцеса Флора наче зійшла з пасторальної картини; від неї навіть пахло лугом і травами – чебрецем, м’ятою та календулою. 

– Що ви тут робите? 

Принцеса насупилася і зиркнула за плече – там малесеньке віконце відкривало танцювальну залу. 

– Слідкую за цією… Гвеліндою, – зовсім трохи невдоволено сказала вона. 

Флора скала руки на грудях та насупилася. На її лиці відбився якийсь дуже складний вираз, який мені не вдавалося до кінця прочитати, але вона нічого більше не сказала. 

– Ви могли б просто поговорити з її високістю. Вам необов’язково підглядати, – відповіла я з ноткою суворості. Я вчасно притримала на язиці слова про те, що зовсім скоро Гвелінда стане мачухою Флори – навряд чи це було тим, що дівчині хотілося б почути. 

Принцеса підтиснула губи, а тоді підняла брову – і на мить я побачила у ній Корвіна, хоч зовні вони й зовсім не були подібні. 

– Думаєте, я не намагалася? Вона тікає від мене, або ж просто мовчить. З неї й слова не витягнеш! 

Я зітхнула. 

– У принцеси Гвелінди було… непросте життя, – обережно сказала я. – Не впевнена, що вона почувається у Вірні в безпеці.