Розділ 8. Сукня нареченої

Східна танцювальна зала нагадувала будь-що, але не місце для танців. Коли я ввела всередину принцесу Гвелінду, посеред кімнати виструнчилося семеро кравців, а частину зали, що зазвичай відводилася для танців, зараз прикрашали ілюзії самої Гвелінди, вбрані у різноманітні весільні сукні. 

– Це необов’язково, маері Сезорі, – тихо пробурмотіла Гвелінда, спираючись мені на лікоть. – В мене вже є весільна сукня. 

Я тільки відмахнулася. Та сукня, у якій прибула її високість, звісно, була біла – але це все, що робило її весільною. Таку сукню могли видати у монастирі; вона зовсім не годилася для того пишного королівського весілля, що напланувала я. 

– Дурниці, ваша високосте. Сукню для нареченої має шити сторона нареченого. У Вірні навіть є традиція, що наречений сам має закінчити вишивку на ній. 

Я підвела Гвелінду до кравців і відпустила її руку. Я дуже сумнівалася, що традиції турбували Корвіна – навряд чи він збирався торкатися бодай пальцем весільної сукні Гвелінди – та й самої Гвелінди, якщо вже на те пішло. 

Я ще могла повірити у те, що шлюб між принцесою Алісією та Корвіном буде справжнім – позбавленим любові, але справжнім. Але Гвелінда була зовсім іншою справою. Мені не потрібно було чекати наказу короля, аби розпорядитися перемістити покої королеви у протилежну частину крила; і мені не потрібне було пояснення Корвіна, аби знати, що шлюб буде тільки формальністю. 

Та щось мені підказувало, що навіть ця формальність на чужині стане значним покращенням у житті Гвелінди. 

– Сукня нареченої – це найважливіша частина будь-якого весілля, – продовжила я. – Навіть важливіша за обітниці, що будуть чи не будуть сказані. 

Гвелінда зблідла так раптово, що я кинулася до неї, налякана, що вона зараз впаде чи втратить свідомість. Втім, принцеса встояла на ногах – хоч і нагадувала білий лист. Руки в неї були сухі і ледь помітно трусилися. Тоді вона підняла палець та ткнула у найближчу сукню. 

– Мені подобається ця, – сказала вона з поглядом розфокусованим, наче вона взагалі не бачила вбрання перед собою. І я частково сподівалася, що так воно і є: бо сукня була цілковитим несмаком, тістечком з органзи та легкого шовку, що складався на рукавах, талії та спідниці пафами, рюшами та усяким іншим неподобством. 

– Ви впевнені, ваша високосте? Можливо, подивитеся спершу на інші варіанти?.. 

– Ні, – вперлася Гвелінда. – Я… Мені підійде ця. 

…До такого я не була готова. Зазвичай вибір сукні затягувався на години, якщо не на дні: наречені не могли звузити вибір навіть до трьох білих платтів, що вже говорити про одне. 

Гвелінду ж наче взагалі не цікавило, в чому вона вперше з’явиться перед усім вірнським народом як їхня королева. 

– Але тут є кілька суконь, які я вже спеціально підібрала для вас, – спробувала я ще раз. – Це нові фасони, у Крезні таких ще немає. 

– Я вже зробила вибір, – Гвелінда нервово озирнулася через плече. Я зробила те саме – тільки для того, аби побачити у прочинених дверях вусате лице маера Велорі, що негайно сховалося за стіною. 

Невже крезнійці збиралися керувати навіть такими незначними аспектами весілля, як сукня нареченої?.. Чи то з тією сукнею, що привезла Гвелінда, щось було не так?

Я помітила собі подумки розібратися з цим пізніше, а тоді тяжко зітхнула. 

– Як накажете, ваша високосте. 

Наказала найближчому кравцеві принести справжню сукню замість ілюзорної – це мереживне неподобство, що перетворило б і красуню на сільську замурзанку, а сама пішла рядами ілюзій. 

Тут зібралися фасони, які я не могла запропонувати навіть маркізам та герцогиням на видання – надто розкішні, надто дорогі, надто… королівські. Вперше і, скоріш за все, востаннє в житті мені випала нагода одягти наречену у по-справжньому розкішну сукню – і ця наречена відкидала її, наче та нічого не вартувала. 

Втім, я все ж сподівалася, що якийсь час у Вірні пробудить Гвелінду від того дивного напівсну, у якому вона перебувала весь час – і тоді вона, певно, пожалкує про свій вибір. 

Я спинилася перед однією сукнею – зі строгим корсетом, який, втім, пом’якшувала м’яка органза, що складками спадала від талії до самої підлоги. Верх сукні складними візерунками прикрашали маленькі перли, а шлейф, що тягнувся на кілька футів від землі, був прозорий і легкий, як повітря, вишитий срібною павутинкою веллонських ниток.

Прялі, що працювали над цими нитками, виготовляли їх тільки вночі – коли місяць освітлював овечу шерсть. Всю ніч вони виспівували намовляння, що робили тканину, вишиту цими нитками, чи не потужнішим оберегом за різноманітні артефакти. 

Один клубок цих тоненьких, як волосинка, ниток, коштував дорожче, ніж я заробляла за організацію графського весілля. 

Таку сукню могла вдягнути тільки королева – і я буду не я, якщо Гвелінда зрештою не вийде до вівтаря саме у ній. 

При самому кінці шлейфу лишався невишитий шматочок: зовсім невеликий, аби одна людина могла впоратися із вишивкою за кілька днів, навіть якщо не була цьому навмисно навчена. Мені подобалася ця вірнська традиція – і особливо вона мені подобалася, коли наречені й справді її дотримувалися. 

Не раз баронесам, маркізам і просто знатним маері доводилося виходити до гостей у розкішних сукнях з неймовірно криво вишитою заполою чи рукавами. Та радість на лицях молодят затьмарювала будь-які недоліки у мистецтві вишивання. Саме лиш те, що наречений сидів кілька вечорів, займаючись підготовкою сукні нареченої, вже говорив, що він її якщо не кохає, то дуже сильно поважає.