Розділ 7.3

Аїда не рухалася, аж доки відлуння кроків не стихли удалині, а тоді розслабилася. Я помітив це винятково тому, що дивився на неї весь час: плечі опустилися на якийсь палець, ледь помітно розгладилося лице. В усьому іншому вона лишилася такою ж – ідеальною розпорядницею. 

Я обережно забрав з рук Аїди папери. Вона віддала їх з трохи більшим опором, ніж я очікував, наче її пальці самі собою стиснулися навколо папірців. 

– Здається, робота розпорядниці навіть складніша, ніж я очікував, – як міг м’яко сказав я. Аїда стрепенулася, наче прокинулася від якогось дивного, неясного трансу, в якому загрузла на мить. 

– Якщо ви думаєте, що це складно, – відізвалася вона стримано. – То вам потрібно бачити, як наречена обирає собі сукню. Ось тут починаються справжні проблеми. 

Вона обтрусила спідницю від кількох невидимих порошинок, а тоді стиснула щелепу, аби не позіхнути. 

– Йдіть спати, маері Сезорі, – сказав я не менш втомленим голосом. – Я, звісно, не маю у цій галузі такого глибокого досвіду, як ви – але щось мені підказує, що сьогодні вже ніхто не прийде.

Вона не поспішала погодитися – тільки скептично оглянула коридор, а тоді й мене. Знову стримала позіхання – цього разу щелепа її смикнулася так, що на ній проступили білі плями. 

– Якщо ви наказуєте, ваша величносте, – вперто відповіла вона. 

Пальці маері Сезорі впивалися у шкіру її долонь – певно, для того, аби вона не заснула прямо у коридорі як була, стоячи. 

– Наказую, – видихнув я терпляче. – І – Корвін. Ми ж домовлялися. 

Туманний, виснажений погляд Аїди Сезорі на кілька митей таки сфокусувався на мені. 

– Тоді звертайтеся й до мене на ім’я, – з самою лише тінню сумніву відповіла вона. – Зрештою, я організовую ваше весілля. Це потребує якогось рівня довіри. 

– Дякую, Аїдо, – відказав я невлучно, керуючись тільки дивною, неясною потребою назвати її на ім’я. 

Жінка зігнулася у поклоні – чіткому, надто гоноровому, а тоді пішла геть. 

Слова про те, що ніякого весілля не буде, і що вже за кілька днів її високість Гвелінда відправиться до своєї Крезни, я притримав. Певно, жінка така розумна, як Аїда Сезорі, чудово розуміла це й сама. 

Я був готовий піти багато на що, аби врятувати Вірн від війни. Та шлюб з такою юною дівчиною – з дитиною, що старша від моєї власної доньки на якийсь рік… Це вже точно було занадто. 

Я б краще зняв корону та своїми руками передав її комусь іншому, ніж заплямував би себе таким безчестям. 

І Айгар це добре, аж надто добре розумів. 

Я обережно причинив за собою двері покоїв. Активував артефакт стеження, провернув ключ. Ще кілька годин – і над Вірном займеться світанок. Почнеться новий день, повний зустрічей, документів, податків, видатків, законів, несподіваних проблем у замку, що мав хтось розв’язувати… 

Десь там ще була Флора, якій я обіцяв поїздку до озера; рік вже поступово наближався до кінця, і я не міг підвести її ще й в цьому. Підвести її ще раз. 

Я поборов бажання закрити очі руками та закричати, або ж заплакати, або зробити щось настільки ж дурне – а тоді сів за стіл. Ще зовсім трохи, і тоді я посплю. 

Королівський вінець лежав саме там, де я його й залишив – у надійно захищеній шухляді стола, що могла відкрити тільки моя кров. Він був легкий – несправедливо легкий як для речі, що приносила стільки проблем. 

Голову він стиснув не гірше від якоїсь крезнійської машини тортур. Головний біль, і до того сильний, став вже майже нестерпним, і мені довелося обхопити пальцями край столу, аби не впасти. 

Чари потяглися тонкою цівочкою – їх вже було зовсім небагато. З мене – у вінець. 

З вінця – у кордони Вірну, що тяглися на далекі милі від замку. 

Батько попереджав мене, що я прокляну день, коли стану королем. Але він все одно передав мені цю корону, сам поклав мені її на голову за кілька днів до того, як його забрала старість і хвороба. 

І я, певно, збирався проклясти так одного дня Флору. Бо хтось мусив захищати цю країну. Хтось… 

Пальці самі потяглися до таємної заглибини у шухляді. Маленький виступ, що нагадував недосконалість у роботі столяра, при натисканні відкривав невелику скриньку. Та, певно, якби злодії чи шпигуни таки пробралися дивом до мого кабінету, вони були б немало розчаровані її вмістом. 

Це був старий, затертий маготип, зроблений на весіллі. Анемона стояла з білим букетом у руках – у такій самій білій, надзвичайно простій сукні, що наче й не личила статусу майбутньої королеви. 

Але вона тоді виглядала найщасливішою жінкою у світі – і я не міг відірвати від неї погляду. Вона посміхалася не в об’єктив магокамери, а кудись далі: я знав, куди, бо був там. Я стояв прямо за чаклуном, що засунув голову у дивну тоді коробку з чорною тканиною; ми з Анемоною посміхалися одне одному поверх нього, зовсім не зважаючи на чужу присутність. 

Моя дружина. Моя королева. Матір моєї дитини. 

Моя найбільша провина. 

Я, стиснувши зуби, поклав маготип на місце зображенням вниз. Дивитися на неї вже не допомагало – тільки нагадувало, що я поступово забуваю її риси, забуваю, як вона рухалася, ходила, говорила; зберігаю в пам’яті спотворену версію наших спільних спогадів.