Розділ 7. Скандал у нічному коридорі

Корвін

В якусь мить я дивився на маері Сезорі, що все ще не дала мені дозволу звертатися до неї на ім’я – а в наступну ми опинилися у цілковитій темряві. Поки ми працювали, місяць заховався за хмарами; і коли від легкого клацання пальців жінки лампа згасла, навколо повисла цілковита чорнота. 

Я ледь-ледь розрізняв розмиті обриси лиця Аїди; вона приклала палець до губ, наказуючи мовчати. 

Я ледь не порушив цю заборону – зрештою, шерех міг не означати нічого; а навіть якщо він щось і означав – мало хто міг потребувати моєї допомоги опівночі. І таке вже й бувало, до того ж неодноразово: у цьому палаці я був не єдиним, хто працював допізна. 

Особливо після того кошмару, що несподівано звалився нам усім на голови сьогодні ввечері. 

Аїда застигла поряд з моїм плечем – так близько, що сатин її блакитного рукава майже торкався моєї руки. Вона напружено вдивлялася кудись у коридор, примруживши очі. Я чомусь замість цього задивився на маері Сезорі.

Очі потрохи призвичаїлися до темряви, і я вже бачив її світлі, дуже світлі очі в обрамленні коротких, не надто густих вій. Волосся вона стягнула у прилизану придворну зачіску, і зараз я спробував збагнути, якого ж воно кольору. Не русяве, не каштанове, не світле й не темне… Наче усе в зовнішності розпорядниці зависло десь посередині: її ніяк не вдавалося назвати ані красивою, ані негарною. 

На шиї в неї висів ланцюжок: зовсім простий, він спускався кудись під сукню і, певно, завершувався амулетом чи підвіскою. До сукні він майже не пасував – рятувало тільки те, що він був такий непомітний. 

Аїда все ще не рухалася – але в одну мить кутик її рота сіпнувся у чомусь, що могло б нагадувати посмішку. 

В ту ж таки секунду в кінці коридору я запримітив постать. Жіночу – але мені не знайому. Це точно не була Флора, чи Вістерія, чи Мікела – чи жодна з радниць. 

Я, наслідуючи Аїду, примружився, намагаючись не видавати жодного зайвого звуку. Жінка йшла також тихо, намагаючись не шуміти; втім, її пишна придворна сукня все одно повсякчас видавала дивні шерехи. 

Це була крезнійка – варто їй було наблизитися ще на кілька кроків, як я це збагнув. Я ледве зачавив бажання підняти руку, аби підтягти окуляри вище на носа, аби роздивитися її краще та, певно, в цьому не було жодної потреби. 

Це не була моя… моя наречена, принцеса Гвелінда. Це була одна з придворних дам з її свити. Навіть у темряві я розгледів, що сукня в неї – насичено-червона, з глибоким, майже непристойним вирізом. Зачіска забрана вгору, і тільки кілька пасом вибивалися вниз і падали на плечі та кудись за спину.     

За кілька кроків від дверей моїх покоїв та столу, за яким принишкли ми з розпорядницею, жінка спинилася. Вона роззирнулася довкола, наче перевіряла, чи хтось її бачить – а тоді потяглася собі за спину. 

Вочевидь, маері Сезорі мала рацію, – подумалося мені. Певно, зараз ця крезнійська шпигунка дістане кілька кинджалів та спробує мене вбити. 

Я ледь зиркнув на саму Аїду, але розпорядниця, хоч і виглядала напруженою, не рухалася. Вона тільки уважно слідкувала за крезнійкою, наче до найменших деталей знала, що мало б відбутися далі. 

… а відбулося зовсім не те, чого я очікував. 

За спиною руки жінки смикнулися, наче вона розв’язувала якийсь вузлик, а тоді її сукня, складна, пишна та така, що, як мені здавалося, вимагала орди служниць, аби її вдягнути, впала вниз. Уся, повністю обвалилася – залишаючи жінку у ледь помітній, точно непристойно короткій і прозорій нижній сорочці. 

Нога на підборі переступила через ворох одягу, а рука крезнійки вже потяглася до ручки дверей. 

Вочевидь, у неї був інший план – зовсім інший. 

Та вона не встигла навіть схопитися за двері, коли маері Сезорі несподівано клацнула пальцями. Світильник засвітився м’яким жовтим світлом, і жінка біля моїх дверей застигла, перелякана. 

Тепер, коли її освітлювали не тільки випадкові відблиски місяця, її одяг здавався навіть менш пристойним, ніж мить тому – хоча куди вже менш, я ледь уявляв. Вся її нічна сорочка складалася з напівпрозорої леткої тканини, що нагадувала павутинку, бантиків та мережив; панчохи, що підіймалися до коліна, певно, закривали найбільше її тіла. 

Аїда дивилася на незнайомку, не відриваючи прямого, гострого погляду. Я зробив те саме – намагався запам’ятати лице жінки. Хто її підіслав? Навряд чи це була Гвелінда – вона видавалася ще надто юною для таких інтриг. Велорі?.. 

Всі зустрічі з Айгаром протягом попереднього року тепер видавалися фарсом. Він запевняв мене, що мріє поріднитися родинами – що це все, що відділяє Крезну від тривалого, надійного миру. 

А тепер… Роздягнена незнайомка під моїми дверима краще за будь-які слова вказувала на справжні наміри Айгара. 

Я навіть не запримітив миті, коли Аїда почала рухатися. Вона ступила на крок вперед та владно простягнула долоню до крезнійки, не кажучи жодного слова. Та подала їй руку – з несподіванки та страху, не інакше. 

Коли Аїда підвела дівчину трохи ближче до світильника, я збагнув, що ця жінка теж навряд чи була нею – жінкою; скоріше юною дівчиною, принаймні на п’ять років молодшою за саму маері Сезорі.