Розділ 6.3

– Ви чудово впоралися сьогодні, – додав він згодом. – Але я все ще намагаюся збагнути, як… 

Долоня Корвіна на столі стиснулася в кулак, і навколо нього затанцювали плями сили – швидкої, майже дикої. Тіні під очима короля наче враз стали різкішими, глибшими – а тоді він змусив себе розслабитися. 

– Як Крезна насмілилася замінити вашу наречену в останню мить? – запитала я спокійно. Голова короля сіпнулася у чомусь, що могло бути водночас і кивком, і нервовим смиканням. 

– Айгар хоче війни, – просто сказала я, намагаючись стишити голос так, аби навіть випадкова пташка, що пролітала повз вікна, нічого не почула. 

– Це я знаю, – відмахнувся Корвін. Він підписав наступний документ; підпис в нього був скупий, маленький і дуже складний. – Але чому? Невже він настільки дурний? Невже не розуміє, що наші союзники відкинуть напад? Невже не розуміє, що, нехай в нього й більше людей, магічна академія Крезни йому не підкоряється? 

Це була правда – і це водночас це був єдиний порятунок для Делейни, середньої доньки короля. Крезнійська академія магії, нехай і розташовувалася зовсім неподалік від столиці, була наче зовсім окремим світом – і тиранію Айгара місцеві чаклуни вважали нічим більшим, як тимчасовою незручністю, на яку можна не зважати. І король не міг з цим нічого зробити, як би сильно не намагався. 

– Крезнійські чаклуни не будуть воювати у його війнах, – вів далі Корвін. – А у нас стане відьом та магів, аби побороти армію і вдвічі більшу за крезнійську.

…але не без втрат. Війна – навіть якщо за прогнозами Вірн мав у ній перемогти – спустошила б маленьку країну. І Айгар, певно, це знав. Можливо, він навіть не хотів перемоги так сильно, як побачити Вірн, що розвивався значно швидше за Крезну, на колінах. 

Корвін важко зітхнув, опускаючи погляд до документів. Я зиркнула на папери всього на мить, але одразу зрозуміла, над чим він працював: клопотанням про призначення маера Селізо намісником східних земель, що саме межували з Крезною. 

Я відірвала очі від королівських паперів, на які, скоріш за все, не мала права навіть дихати, та втупилася у своє письмо. Корвін навіть не поворухнувся: він читав клопотання знову й знову, не поспішаючи ставити підпис чи писати відмову. 

– Що думаєте ви, Аїдо? – запитав він раптом. Я не здригнулася, але здивовано підняла брови. 

Корвін дивився прямо на мене, і його темно-сірі очі наче впивалися мені у саме нутро. Невже він помітив, що я мигцем продивилася документ в нього в руках? 

Погляд короля свідчив саме про це. 

– Ви вважаєте маера Селізо вдалою кандидатурою? 

Я дала собі кілька митей на розмисли. Селізо знав, як керувати землею: кілька міст на південному сході країни під його протекторатом процвітали, і мені ніколи не доводилося чути скарг від містян. Але рід маера тягнувся кудись у Крезну – аж до бічної гілки Айгара кілька поколінь тому. 

Втім, я, певно, була останньою людиною, що могла б засуджувати когось за крезнійське походження. 

– Ні, – все ж відповіла я, відчуваючи, як на язику розсипається пісок. – Не давніше, як пів року тому я бачила його доньку. 

Корвін подивився на мене з цілковитим нерозумінням, і я продовжила. 

– В газетах Вірну не було жодного оголошення про заручини – а втім, на пальці в юної Алекси я чітко бачила перстень. 

Король скривив губи та втупився у документ, наче враз втратив до мене інтерес. 

– Якщо ви думаєте, що таємні заручини доньки – це причина, з якої я мусив би відмовити у такій важливій посаді… Я помилився у ваших судженнях, маері Сезорі, – холодно сказав він. Підняв чорнильну ручку та заніс її над папером, готуючись поставити підпис. – Етикет та придворні формальності значать для мене зовсім не так багато, як добробут країни, якою я заприсягся керувати. 

Я глибоко вдихнула, а тоді, й сама не довіряючи тому, що збиралася зробити, перехопила долоню короля з ручкою. 

Корвін завмер. Велика чорнильна крапля завмерла на кінчику пера та, зважившись за якусь мить, впала на папір, розпливаючись неохайним візерунком. 

– Як ви думаєте, що ви робите, маері Сезорі? – крижаним тоном запитав Корвін. Він все ще навіть не намагався вивільнити свою руку з моєї, але я відчувала, як під шкірою чоловіка розпалюється жар чарів – чи то це його зап’ясток просто був таким гарячим?.. 

– Ви не запитали мене, кому належав цей перстень, – продовжила я спокійно, а тоді обережно відпустила руку монарха. Навіть коли я відвела свою долоню, на кінчиках пальців все ще відчувався дивний жар та поколювання, на які я намагалася не зважати. 

Корвін кілька митей мовчав. 

– Кому ж він належав? – запитав він тихіше і хрипко.

Я вирівнялася навіть сильніше – так сильно, що щось ледь не захрустіло у хребті. 

– Ейланам, родині з Крезни. Я не виключаю можливості, що це шлюб з кохання, і він не має нічого спільного з переконаннями самого маера Селізо, та все ж… Це дещо дивно, вам так не здається?

Корвін повільно, не відриваючи від мене очей, відклав чорнильну ручку. 

– Те, що він саме зараз подав клопотання про призначення його намісником? – перепитав він, наче вже сам до себе. На його лиці відбився сумнів, а тоді якесь розуміння.