Розділ 6.2

Рука здригнулася, і між словами розповзлася велика чорнильна пляма. Я повернула голову та зустрілася поглядом із Корвіном. Він, вбраний так само як і на вечері раніше, стояв у одвірку, ледь втримуючи на долоні вогняну кулю. 

Невже він почув шерех ручки за дверима? Я була переконана, що крім цього не видала жодного зайвого звуку. 

– Аїдо? – запитав чоловік, насупивши брови. Від несподіванки він навіть відкинув своє звичне “маері Сезорі”, а тоді повільно опустив руку, розвіюючи вогняні спалахи. – Що ви тут робите? 

Він простягнув мені долоню, аби допомогти піднятися, та запізно: я вже зіп’ялася на ноги й сама. 

– Пильную ваші двері, – відізвалася я сухо, намагаючись не говорити надто голосно. 

Корвін якусь мить дивився на мене здивовано, наче очікував ще якогось пояснення, а тоді запитав з ледь помітною розвагою:

– Від чого?

Тоді озирнувся зумисне надмірно по сторонах, оглядаючи пустий та темний коридор.

– Ще не впевнена, – відповіла я чесно. – Та у вашому палаці зараз повно крезнійців. І якщо я бодай щось про них знаю, – а я знала навіть більше, ніж король, певно, насмілювався підозрювати, – то цієї ночі вони спробують вас або скомпрометувати, або вбити. І я навіть не знаю, що гірше. 

Я склала опрацьовані папери в акуратний стосик і змусила їх розчинитися на долоні. Корвін тим часом склав руки на грудях та схилився на одвірок. Він не виглядав здивованим – натомість майже потішеним, що в цих умовах було досить дивно. 

– Насмілюся запитати: чому ви не вважаєте перспективу моєї смерті страшнішою, ніж якусь провокацію?

Світло з кімнати за спиною короля підсвічувало його втомлене лице, від чого воно здавалося не землистим, а золотавим; на носі в нього примостилися окуляри-половинки, яких я спершу навіть не помітила – так природно вони виглядали на обличчі Корвіна. Чоловік, навіть не замислюючись, підтягнув їх вище та запитально вигнув темну брову. 

– Я впевнена, ви можете захистити себе, – легко кивнула я. Сила від вогняної кулі, що король зовсім недбало тримав на руці якусь хвилину тому, все ще відчувалася у повітрі. – А ось компрометація… Боюся, навіть найобачніших людей можна заманити до пастки. 

А ось моєю роботою було не допустити цього – і я ставилася до неї дуже відповідально. 

Корвін, втім, виглядав невраженим. 

– Ви збираєтеся сидіти тут цілу ніч? – запитав він. Краєчок його рота вигнувся у подобі посмішки. 

– Якщо знадобиться. 

Король гмикнув, ще раз обдивився мене з ніг до голови, наче намагався щось зважити, чи то збагнути – а тоді, не сказавши ані слова, зайшов назад до своїх покоїв. Двері за ним повільно, ледь скрипуче зачинилися; якась мить – і я знову стояла у довгому коридорі сама. 

Попри те, що короля не було поряд, я все ще тримала спину болісно прямою. Дивна розмова. І сам Корвін… не зовсім те, що я очікувала від короля. 

Надто втомлений. Надто спокійно ставиться до нав’язаного шлюбу – нехай навіть і не стримав свого гніву сьогодні. Та я не знала, що робила б і сама, якби опинилася у схожій ситуації. Гвелінда на якийсь рік старша за його доньку…

Я ледве встигла переступити з ноги на ногу та відійти від дверей, коли вони знову різко відчинилися. 

В одвірку постала висока постать Корвіна – обтяжена цього разу двома стільцями. 

– Якщо ви вже збираєтеся сидіти під моїми дверима всю ніч, то краще робити це з комфортом, – пояснив він на мої зовсім трохи підняті брови. Один стільчик опустився прямо поряд зі мною. Другий – за кілька кроків вліво. 

Не встигла я запитати, навіщо він, як з кімнати, яка, вочевидь, була навіть не спальнею, а кабінетом Корвіна, вилетів стіл. Він, похитуючись у повітрі на надійних дубових ніжках, покружляв трохи коридором, аж поки не примостився перед стільцями. 

Не кажучи ані слова, король сів за другий стілець та підтягнув до себе високий стос паперів. Клацнув пальцями – на столі загорілася лампа-артефакт. Я забарилася на якусь мить, а тоді також присіла. 

Певно, організація королівського весілля вже не була найдивнішою з усього, що мені доводилося робити; а я якось за день до церемонії мусила відшукати наречену-втікачку – тож ці слова таки щось означали.

Я в’явила на долоні наступний стос паперів – цього разу перелік швачок та кравців Вірну, яких варто запросити для пошиття королівської сукні. Я знала кількох, та не була впевнена, чи їхніх вмінь буде досить, аби змусити принцесу Гвелінду біля вівтаря виглядати як справжня королева, а не як перелякане каченятко. 

Тут потрібний був справжній талант. 

– Ви багато знаєте про крезнійців, – раптом почувся голос Корвіна. – І про їхню королівську родину. 

Цього разу я не дозволила чорнилу заляпати папери, і акуратно відклала ручку вбік. Склала руки на столі, як покірна учениця. 

– Я готувалася, ваша величносте. 

– Корвін, – знову виправив мене чоловік. В очах в нього читалася недовіра – цілком виправдана. 

Знайти так багато інформації про дуже потайливу королівську родину крезнійців за такий короткий час було майже неможливо. Але розповідали королю Вірну про те, звідки я таки справді так багато знала про Айгара та його дочок, я не збиралася.