Розділ 6. Нічна відвідувачка

Примусити себе висидіти у трапезній ще кілька годин було справжньою мукою, але мукою звичною – тож я не нарікала. За кілька хвилин після втечі Корвіна буря стихла – придворні почали перемовлятися, а тоді й танцювати. 

Мікела та Вістерія поспішили геть – і навіть Ейренд, що був найкращою кандидатурою, аби розважати гостей, тільки кивнув мені вибачливо та зник посеред вечора. Я ж сиділа у кутку та час від часу давала вказівки слугам, музикантам та кухарям. Розпорядницю, звісно ж, ніхто не запрошував – якби не дивний наказ Корвіна, мене взагалі не мало б опинитися за столом знаті. 

Мене це не засмучувало: танцювати я не надто любила і робила це тільки за страшної потреби. За кілька місць від мене у кутку сиділа й принцеса Гвелінда – забута усіма у її ж визначний день. Придворні Вірну не знали, як до неї ставитися – чи то як до злодійки, підміненої нареченої, що засмутила короля, чи то справді як до майбутньої королеви? Крезнійці ж уникали принцеси, наче чуми – вона вже була на чужій землі, а скоро відійшла б до чужого чоловіка. 

Вона вже не була їхньою. 

Дивитися на Гвелінду було просто боляче. Особливо коли я бачила у ній так багато від… 

Ні. Я змусила свої думки ринути в зовсім інший бік від небезпечної теми. Піднялася та пішла геть від принцеси, у протилежний куток, аби бажання підійти до неї та заговорити нарешті не здолало мене. 

Я спинилася біля музикантів – у погано освітленому кутку, що навмисно не мав впадати в око. 

– Все у силі? – почула я тихий голос не так далеко. Крезнійська мова лилася у вуха легко, навіть попри те, що я не чула її вже більше десятка років. Я озирнулася по сторонах, та не побачила нікого: хто б не говорив, його приховували колони, гардини та густа тінь. 

– Так. Після півночі. Якщо все вдасться, вже завтра вранці ми звідси заберемося. 

– Ви повернете її, – слова, сказані тихим жіночим голосом, мали бути наказом, та звучали радше як благання. 

– Звісно. Щойно ти виконаєш свою частину угоди. 

Запало мовчання – зле, розгніване, і я все чекала, поки воно розірветься новими словами. Тим часом я обережно підступила до портьєри, з-за якої чула голоси, і зазирнула за неї, намагаючись залишитися непоміченою. 

Нікого. Я вхопила тканину і відсунула її вбік, вже не ховаючись – та виявила тільки порожню нішу. 

Кілька митей я стояла непорушно. Це могло нічого не означати – я ж навіть не бачила, хто говорив. Або ж…

Я відставила келих на тацю найближчого слуги та, востаннє оглянувши залу, вийшла геть. На щастя, ніхто навіть не зауважив моєї відсутності – млява, ледь примітна зовнішність та сукня, навмисно підібрана так, аби зливатися з оточенням, таки давали результат. 

Ще кільканадцять кроків від трапезної я подолала повільно, чинно склавши руки на животі. Та варто мені було зайти за поворот, як я побігла. За вікном вже зовсім стемнішало – а значить, я мала поспішати. 

✷✷✷

У своїх покоях я не затрималася надовго: ретельно зачинила двері зсередини на ключ, підхопила чорнильну ручку, баночку з фарбою та найважливіші папери, заклала все це за пазуху та в корсет. 

Запалила лампу біля ліжка; хто б не проходив коридором, думав би, що я всередині. 

Тоді відчинила вікно і перекинула ноги на вулицю. Вистрибувати на охайно підстрижену траву у придворній сукні було цілком незручно, але, на щастя, я вже не раз робила це раніше – тож впоралася швидко і без втрат. 

Вікно я зачинила, піднявшись на носочки, а тоді, переконавшись, що ніхто не помітив моєї присутності у внутрішньому дворі палацу, поспішила всередину. Пробратися до королівського крила було простіше, ніж мені це подобалося: сторожа якщо й була, то тільки біля кімнат принцеси Флори. 

Про охорону своїх власних покоїв Корвін не турбувався – і про це мені доводилося чути ще до того, як я вперше потрапила в палац. Та зараз, коли я опинилася перед кованими дверима його спальні, я впевнилася у цьому ще раз. 

В напівпустому темному коридорі не чулося ані звуку: хіба горіхова гілка час від часу хиталася від вітру та била у вікно. З-під дверей Корвіна пробивалося слабке світло; та я не думала, що чоловік вдався до того ж трюку, що і я. Тож я встигла. 

Тихо, намагаючись не видавати зайвих звуків, я сіла попід дверима: щільна тканина спідниці слугувала за подушку – і почала діставати папери. Списки гостей, про які говорила Мікела, вартувало переглянути ще раз у світлі усіх подій, що відкрилися цього вечора. 

Чи був взагалі вже хоч якийсь сенс у всіх списках гостей, я намагалася не думати. Мені потрібні були гроші. Дуже потрібні – а значить, я мусила організувати це весілля, нехай з ким там одружувався король. 

Та й це навіть не був справжній шлюб – Корвін міг взяти її за дружину та й так і залишити у протилежній частині палацу, вільну робити те, що б їй там заманулося – аби тільки це принесло країні мир. На щастя, йому не потрібні спадкоємці. 

Я намагалася не зважати на те, що голос в голові звучав так, наче я виправдовувалася.

Кілька хвилин я не чула зовсім нічого: у світлі місяця та кількох далеких світильників я переглядала списки гостей, вишукуючи відверто зайві чи просто сумнівні імена. Коли з цим було покінчено, взялася за інші папери. Декорації храму доведеться замінити: розкішні червоні троянди виглядали б недолуго поряд з зовсім юною Гвеліндою, і тільки б підкреслили, наскільки вона недосвідчена. Натомість ніжні лотоси чи крокуси… А ще потрібно думати про організацію вааршан’ґу – і від однієї думки про нього мене починало нудити.