Розділ 4.2

Під пильними поглядами я наклала собі трохи овочевого рагу, навмисно оминула смажених куріпок, та додала на тарілку трохи салату. Мікела пирснула собі під носа, але утрималася від коментарів; натомість заговорив Корвін. 

Він налив мені у келих вина, як добрий господар, а тоді зиркнув зовсім трохи невдоволено на своїх підданих. 

– Ці люди – мої найближчі та найвірніші союзники, – повільно, з вагою сказав він. Чаклунка Вістерія від цього зауваження на мить незручно заворушилася на стільці, а тоді завмерла з гордо скинутою головою. Маер  Евіат вигнув куточок губ, наче не почув нічого нового. – І вони допоможуть вам у всьому, що потрібно для організації цієї угоди з Крезною. Кому, як не їм, знати, наскільки це важливо. 

Останнє речення Корвін витиснув з притиском, і я чудово розуміла, що адресоване воно не мені, а людям за столом. Принцеса Флора зиркнула на батька винувато, але все ще стискала виделку до побілілих пальців; Мікела не відривала очей від своєї тарілки. Тільки Ейренд попивав вино, наче нічого й не сталося. 

Виделка Корвіна проскрипіла майже порожньою тарілкою, і він відклав її вбік, зосередивши погляд на мені. 

– Отож, маері Сезорі, ви вже, певно, зрозуміли, що роботи з весіллям… багато. 

Я тільки кивнула, а тоді зробила ковток. Як і очікувалося, вино було вищого ґатунку – принаймні десятирічної витримки, зібране з південних виноградників – єдиних у Вірні, де сонце не зникало до самої зими. 

– Я б попросив вас передусім розібратися з дарами нареченій – я побоявся за це братися, бо не зовсім уявляв, що ж виявиться доречним, – Корвін слабко, неймовірно втомлено посміхнувся. Тіні під його очима, які я помітила ще вранці, зовсім нікуди не зникли, а, здавалося, стали тільки більш виразними. 

Втім, сидів він прямо, не дозволяючи собі навіть відкинутися на спинку стільця. 

– Вже зроблено, – відповіла я, водночас наколюючи картоплю та овочі на виделку. – Кілька годин тому гінець відправився з двома діжками найкращого вина, набором рубінових коштовностей для молодших принцес, кількома сувоями шовку та картиною від маера Грінеля. 

Останнім я пишалася особливо сильно: про слабкість крезнійського короля Айгара до живопису я знала давно, і полотно відомого вірнського майстра мало б його неабияк потішити. Особливо коли це було полотно, що зображало його самого на піку сил. 

Корвін застиг з келихом на пів дорозі до столу. 

– Але як? – насупився він. – Розклад маера Грінеля розписаний на тижні та місяці вперед, і ви ж не сподіваєтеся, що я повірю, наче він почав і завершив полотно сьогодні?

Корвін гмикнув, а я у відповідь лиш тонко посміхнулася, подумки дивуючись, що король знав про художника більше, ніж саме лиш ім’я. 

– Звісно ж, ні. Я замовила полотно ще кілька місяців тому, а сьогодні тільки розплатилася за нього з вашої скарбниці.

Тепер здивовано кліпнула вже принцеса Флора. Я нарешті придивилася до неї: попри те, що вона точно була донькою короля, на нього вона була не надто схожа. Замість смоляного прямого волосся в неї до пояса спускалася світла, майже біла пухнаста коса. Вона була низька, майже тендітна, і від батька успадкувала тільки прямий погляд. 

– Але ж… – пробурмотіла вона. – Батько найняв вас лише сьогодні. Як ви знали?.. 

Я вдавано скромно посміхнулася. 

– Розмови про союз з Крезною почали блукати країною ще з пів року тому. І я знала, що коли справа дійде до весілля, саме я буду тією розпорядницею, кого обере ваш батько. Тож я підготувалася. 

Не зиркнути зверхньо на Корвіна було складним завданням, але я впоралася. Нехай він і обвів мене навколо пальця, коли не став запрошувати заздалегідь – але й нехай не думає, наче те, що мене взяли на цю роботу, стало для мене сюрпризом. Я завжди все прораховувала на кілька кроків наперед. 

Скарбій присвиснув, а Вістерія Карні звела лялькові тоненькі брови. 

– Тоді, можливо, вам варто зайнятися безпекою, – гостро вставила Мікела. Вона все ще дивилася переважно собі у тарілку, але час від часу зиркала вгору. Спершу мені здалося, що вона дивиться на мене, але за кілька митей я збагнула, що об’єктом її пильної уваги була зовсім не я, а дехто поруч – а саме його величність. 

– Що ви маєте на увазі, маері? – запитала я, схиливши голову. 

– Списки гостей утверджував мажордом, і він зовсім не врахував мої зауваження, – майже так само рівно відповіла вартова. – Не думаю, що присутність кількох людей з запрошених у храмі прямо під час весілля – це вдала ідея. 

З лиця Мікели випливало, що сама ідея весілля не видається їй вдалою, але вона тримала язик за зубами. 

– Я вже переглянула списки, – відказала я. Тарілка переді мною спустіла, і я відсунула її обережним рухом. – На щастя, запрошення ще не були відправлені, тож я викреслила кількох гостей. Завтра передам вам оновлений перелік, і, сподіваюся, він вас вдовольнить. 

Мікела насупилася, а тоді гмикнула недовірливо собі під носа. Я не збиралася щось доводити: списки я таки справді переглянула, вкотре вразившись некомпетентністю мажордома. 

Зовсім несподівано для мене Корвін поряд засміявся. Це був приємний, тихий сміх, що чомусь змусив мене завмерти.