Розділ 4.1

Я опустилася у реверансі: вони мені ніколи не вдавалися, скільки б у дитинстві в мене не вбивали цю науку. Надто прямі. Надто механічні; надто гонорові. Коли я підвела погляд, його величність Корвін вже стояв і відсував стілець для мене – стілець, що з невідомої причини був по лівий бік від нього. 

Там, де мав би сидіти хтось значно важливіший за мене. 

Я все ж наблизилася вузькою стежкою до столу, а тоді й присіла, кивнувши присутнім. 

Окрім його величності я впізнала лише принцесу Флору – п’ятнадцятирічну юнку, вбрану у легку зелену сукню. Двоє ж жінок та рудоволосий чоловік, що розглядали мене з неприхованим інтересом, були мені незнайомі. 

– Дозвольте представити вам маері Сезорі, – король сів і сам, вказуючи на мене. – Відтепер вона організовуватиме моє весілля.

Погляди, якими мене нагородили усі без винятку присутні, чітко вказували, що я зовсім небажане доповнення до компанії. 

– Вістерія Карні, – представилася перша жінка, протягуючи кожне слово надто довго, наче ось-ось збиралася позіхнути. Вона була красива тією незвичною гострою красою, що, часом здається, можна зустріти тільки у модних виданнях. Золоте волосся водоспадом спадало їй кудись за спину, темно-карі очі на молочному лиці дивилися прямо і жорстко. – Архіваріуска та придворна чаклунка. Сподіваюся, наша співпраця виявиться приємною. 

Я не відчула у її словах фальші – тільки завчену ввічливість, яка розповсюджувалася на всіх і ні на кого водночас. Та погляд чаклунки вивчав мене уважно, наче я була невідомим для неї закляттям. 

Я відповіла тим самим. Багряна сукня маері Карні ідеально лягала на її струнке тіло, точно пошита кравчинею на замовлення і варта не менше двадцяти осмів. Її тонку, аристократичну шию прикрашало золоте кольє з великим молочним каменем, який видався мені примарно знайомим. У хорошого антиквара за нього можна було б отримати сотні дві, а то й три монет, якби виявилося, що це не просто прикраса, а артефакт.

– Навзаєм, маері, – тільки кивнула я, а тоді перевела погляд на другу жінку. Вона ще якусь мить сиділа рівно і навіть не вдавала, що їй подобається моє товариство. 

– Мікела Алорі, – сказала вона спокійно, і погляд її блукав десь між моєю головою та великим, старим кущем ожини позаду. – Голова королівської варти. 

Певно, я мала здогадатися і сама: Мікела була єдиною жінкою серед нас чотирьох, що не була вбрана у сукню. Натомість її широкий, сильний стан обтягував шкіряний жилет з королівським гербом на плечі. Я не бачила її ніг, та вже була переконана, що на них опиниться не спідниця, а цілком чоловічі штани. Вона не носила ані прикрас, ані артефактів. Та випуклість біля пахви натякала на те, що під шкірою форми жінка ховає кинджал. 

– Приємно познайомитися, – так само рівно відповіла і я. – Вас, ваша високосте, я вже, звісно ж, знаю. 

Принцеса Флора кивнула – і навіть з вимученою посмішкою. Та мені не потрібно було влаштовувати весілля більше десятка років, аби бачити, що вона радше була б де завгодно, але не тут. 

Я перевела погляд до останнього незнайомця, що сидів навпроти Корвіна на іншому кінці круглого столу. Руді кучері чоловік забрав собі за вуха, і на губах в нього вигравала ледь помітна посмішка. 

– Ейренд Евіат, – відсалютував мені чоловік кубком, повним вина. – Я намагаюся втримати все це королівство на плаву і виконую усю чорну роботу Корвіна. 

Король поряд зі мною гмикнув. 

– Ейренд – мій скарбій.

– Більше, ніж скарбій! – одразу ж заперечив чоловік. – Повірений, права рука, плече для плачу, а часом і цап-відбувайло. Все, що знадобиться нашому монархові. А така прекрасна маері може називати мене просто Ейром. 

А тоді він мені підморгнув – зовсім не приховуючи цього від решти людей за столом. Я зціпила зуби: це точно була насмішка. Слово прекрасна було останнім, що могло спасти на думку при погляді на мене.

– Матиму на увазі, маере Евіате, – холодно відізвалася я. 

Тоді гмикнула вже чаклунка. Вона перевела задоволений погляд на рудого скарбія та протягнула:

– Ейренд забув ще одну свою роль при дворі – блазень. Впевнена, тільки тому Корвін його й тримає. 

Згаданий блазень тільки закотив очі, але навіть не став заперечувати. Втім, погляд в нього був чи не гострішим, ніж у Вістерії: крізь примружені від посмішки очі він оглянув мене з ніг до голови та оцінив, не видавши вердикту жодним жестом. 

Чомусь з усіх трьох він видавався мені найбільш небезпечним.