Розділ 3.2

Я закрила валізу та швидко заховала її під ліжко; кімната знову набула пустого вигляду, наче ніхто в ній  й не живе. Перед тим як підійти до дверей, я ще раз критичним поглядом окинула столи та крісла, аби переконатися, що не лишила випадково на видноті жодної дрібнички. 

За дверима завмерла служниця – висока, струнка дівчина. Певно, її легко можна було б назвати гарною, якби не кривий, грубий шрам, що перетинав усю її ліву щоку. Вона ще навіть не встигла опустити руку від одвірка, а тоді присіла у кніксені. 

– Його величність запрошує вас приєднатися до вечері, – сказала вона ледь чутно, не підіймаючи до мене очей. – Я вас проведу. 

Служниця відступила, все ще не підіймаючи голови: певно, намагалася приховати й справді негарний шрам – але навіть густі тіні коридору в цьому не допомагали. 

Я опустила очі на свою сукню, оцінюючи, чи прийнятна вона для вечері з монархом. Закрита, але з кількома мереживними стрічками по рукавах та корсету; з маленькими, ледь помітними перлами, що не впадали в око, але видавали статус.

– Немає потреби, – відрізала я, вже переступаючи поріг. – Я знаю дорогу до трапезної. 

За день у палаці я встигла обходити майже всі приміщення, аби оцінити, скільки змін доведеться внести до весілля – і їх було чимало. Король, здавалося, зовсім не переймався тим, аби оновити меблі, відреставрувати картини та подбати про те, аби усі слуги мали однаковий одяг. 

Зазвичай цим займається королева, та Вірн не мав її вже понад десятиліття. 

Чітким рухом я зачинила на ключ двері покоїв, повішала його собі на шию, заховавши поряд з медальйоном, а тоді вже ступила у бік трапезної, коли рука служниці мене зупинила. Від несподіваного доторку я завмерла і напружилася – але дівчина одразу ж забрала долоню та присіла у вибачливому кніксені. 

– Пробачте, маері, та його величність вечеряє у саду. 

Брови самі поповзли вгору, та я швидко повернула на лице нейтральний вираз. 

– Тоді ведіть, – сказала я, але ступила коридором у протилежний бік першою. Служниці довелося підбігти, аби обігнати мене – і коли вона примостилася попереду, я нарешті дозволила собі здивуватися. 

Чому б це король обідав у саду? Вереснева погода ще не була по-справжньому холодною, але вже точно стала надто вітряною та вологою, аби їжа на природі приносила бодай якесь задоволення. 

Дорога була досить короткою: вочевидь, я все ж не була птахою досить високого польоту, аби вести мене гарними коридорами. В якусь мить служниця звернула у прохід для слуг, що напростець перетинав заплутані лабіринти палацових ходів, і ми опинилися саме на межі королівського саду. 

Хто б ним не займався, йому варто було віддати належне: сади виглядали ефемерними, яскравими та сповненими життя – навіть попри глинистий, зовсім неродючий ґрунт, через який страждала уся країна. 

Поряд тіснилися пишні гортензії, лози троянд, що обвивали статуї та колони, півонії та лілії; ми швидко проминули ромашкове поле та зелений лабіринт з чагарнику. Та що далі в сад ми заглиблювалися, то менше відчувалося у ньому руки людини: трава вже діставала мені до середини литки, давно ніким не стрижена, квіти буяли прямо попід стежкою, наче насіялися самі. 

Де-не-де проглядалися парості дикої ожини – надто старі, аби на них зав’язалися ягоди. 

З-поміж високих акацій та дубів визирнула оранжерея – чи то радше невелика теплиця із високими скляними вікнами. 

Служниця відчинила переді мною двері, але сама не зайшла. 

– Його величність очікує на вас, – тихенько сказала вона, наче боялася потривожити чийсь спокій. 

Та і я сама не помітила, як стала ступати легше – наче мені тут, у цій дивній, ледь не закинутій частині королівського саду робити й справді було нічого. Наче я пробралася сюди таємно, і мала бути обережною, аби мене не спіймали. 

Двері за мною заскрипіли, зачиняючись. Я на мить спинилася, аж поки звук не стих, та було вже пізно: п’ятеро людей, що сиділи за столом прямо посеред оранжереї, повернулися до мене.