Розділ 3.1

День вже почав повільно братися присмерком, коли я нарешті отримала можливість відкрити валізу у себе в покоях. Кімнати мені виділили на першому поверсі – після кількох раундів суперечок із мажордомом; чоловік все ніяк не міг зрозуміти, з чого це раптом мені заманулося жити поряд зі слугами та челяддю. 

Я ж пояснювати свої мотиви не збиралася. Тоді, вранці, я тільки кинула валізу на акуратно застелене ліжко та пішла геть – працювати. А роботи було… 

Багато було б применшенням року. 

Дари Крезні, викуп нареченої та сукні їй у подарунок ще не були навіть замовлені; половину кімнат прикрашали картини, що у Крезні вважалися б смертельною образою; в замку тільки двоє придворних дам знали крезнійську – та й ті настільки погано, що ледве могли порозумітися зі мною. 

Будь-хто інший, певно, хапався б за голову. Я ж хапалася тільки за роботу. І коли сонце вже нарешті почало сідати, кілька нагальних завдань вже вдалося розв’язати – і я дозволила собі видихнути вільно. 

Речі я розкладала методично та чітко – немає сенсу залишати бодай щось у валізі, у замку мені точно доведеться затриматися надовго. Підготовка королівського весілля, нехай навіть поспішна – це непростий і нешвидкий процес. 

Я виклала кілька суконь, простих і непримітних, тоді дістала своє єдине досить пишне бальне вбрання, що бачило вже чи не всі замки країни, виклала книги, записники з планами, пера та чорнильні ручки, пресовані стоси паперу для листів… На самому дні лежав мішечок з тисячею осмів – грошима, що я отримала за організацію третього весілля маркізи Ольвіан. 

Я щиро сподівалася, що хоч цього разу її чоловік не загине за незвичайних і дуже таємничих обставин. 

Зазвичай я не дозволяла собі носити у валізі стільки грошей, та варто мені було почути про те, що король планує весілля та все ще не має розпорядниці, я кинулася до палацу першим же потягом. Думка про те, аби зайти в банк і поповнити свій вже досить солідний рахунок, навіть не прослизнула мені в голову. 

Я зітхнула і, зваживши мішок з грошима у руці, заклала його під важезну перину. Ще трохи. Ще зовсім, зовсім трохи – і все буде закінчено. Грошей вистачатиме, і з сумою, отриману за організацію королівського весілля, відмовити у покупці землі мені не посміє ніхто. Руки ледь задрижали, пальці та спину прошило фантомним болем, і я стиснула зуби та примусила себе рівно сісти на ліжко. 

Цього вже не було. Я вирвалася. Врятувалася. Навколо мене височіли гарні, вибілені стіни королівського палацу, а не кам’яна похмура кладка монастиря серед скель. Під ногами стелився м’який пухнастий килим, а не вологі холодні плити. 

Втім, пальці не припиняли труситися. Таке траплялося; цілитель казав, що все це якимось неймовірним чином тільки у мене в голові, що мої руки та спина, окрім слідів, в цілковитому порядку. Та повірити йому було важко – і особливо в миті, коли долоні та передпліччя наче горіли вогнем, і коли повітря наче закінчувалося в легенях, а у вухах починала ревіти буря–

Зір розмився, а тіло напружилося до межі – і зазвичай я цього не допускала. Та сьогодні сталося надто багато, і наслідки нарешті почали наздоганяти. Я мала б бути до цього готовою. 

Пальцями я щосили впилася у покривало на ліжку, намагаючись повернути свій розум до реальності. Поступово завивання вітру та біль відступили, заховалися десь на околицю розуму, де вони вичікували постійно, поки я бодай на мить стану необачною.

У двері постукали – так несподівано, що я ледь помітно здригнулася.