Розділ 3. Королівський двір

День вже почав повільно братися присмерком, коли я нарешті отримала можливість відкрити валізу у себе в покоях. Кімнати мені виділили на першому поверсі – після кількох раундів суперечок із мажордомом; чоловік все ніяк не міг зрозуміти, з чого це раптом мені заманулося жити поряд зі слугами та челяддю. 

Я ж пояснювати свої мотиви не збиралася. Тоді, вранці, я тільки кинула валізу на акуратно застелене ліжко та пішла геть – працювати. А роботи було… 

Багато було б применшенням року. 

Дари Крезні, викуп нареченої та сукні їй у подарунок ще не були навіть замовлені; половину кімнат прикрашали картини, що у Крезні вважалися б смертельною образою; в замку тільки двоє придворних дам знали крезнійську – та й ті настільки погано, що ледве могли порозумітися зі мною. 

Будь-хто інший, певно, хапався б за голову. Я ж хапалася тільки за роботу. І коли сонце вже нарешті почало сідати, кілька нагальних завдань вже вдалося розв’язати – і я дозволила собі видихнути вільно. 

Речі я розкладала методично та чітко – немає сенсу залишати бодай щось у валізі, у замку мені точно доведеться затриматися надовго. Підготовка королівського весілля, нехай навіть поспішна – це непростий і нешвидкий процес. 

Я виклала кілька суконь, простих і непримітних, тоді дістала своє єдине досить пишне бальне вбрання, що бачило вже чи не всі замки країни, виклала книги, записники з планами, пера та чорнильні ручки, пресовані стоси паперу для листів… На самому дні лежав мішечок з тисячею осмів – грошима, що я отримала за організацію третього весілля маркізи Ольвіан. 

Я щиро сподівалася, що хоч цього разу її чоловік не загине за незвичайних і дуже таємничих обставин. 

Зазвичай я не дозволяла собі носити у валізі стільки грошей, та варто мені було почути про те, що король планує весілля та все ще не має розпорядниці, я кинулася до палацу першим же потягом. Думка про те, аби зайти в банк і поповнити свій вже досить солідний рахунок, навіть не прослизнула мені в голову. 

Я зітхнула і, зваживши мішок з грошима у руці, заклала його під важезну перину. Ще трохи. Ще зовсім, зовсім трохи – і все буде закінчено. Грошей вистачатиме, і з сумою, отриману за організацію королівського весілля, відмовити у покупці землі мені не посміє ніхто. Руки ледь задрижали, пальці та спину прошило фантомним болем, і я стиснула зуби та примусила себе рівно сісти на ліжко. 

Цього вже не було. Я вирвалася. Врятувалася. Навколо мене височіли гарні, вибілені стіни королівського палацу, а не кам’яна похмура кладка монастиря серед скель. Під ногами стелився м’який пухнастий килим, а не вологі холодні плити. 

Втім, пальці не припиняли труситися. Таке траплялося; цілитель казав, що все це якимось неймовірним чином тільки у мене в голові, що мої руки та спина, окрім слідів, в цілковитому порядку. Та повірити йому було важко – і особливо в миті, коли долоні та передпліччя наче горіли вогнем, і коли повітря наче закінчувалося в легенях, а у вухах починала ревіти буря–

Зір розмився, а тіло напружилося до межі – і зазвичай я цього не допускала. Та сьогодні сталося надто багато, і наслідки нарешті почали наздоганяти. Я мала б бути до цього готовою. 

Пальцями я щосили впилася у покривало на ліжку, намагаючись повернути свій розум до реальності. Поступово завивання вітру та біль відступили, заховалися десь на околицю розуму, де вони вичікували постійно, поки я бодай на мить стану необачною.

У двері постукали – так несподівано, що я ледь помітно здригнулася.

Я закрила валізу та швидко заховала її під ліжко; кімната знову набула пустого вигляду, наче ніхто в ній  й не живе. Перед тим як підійти до дверей, я ще раз критичним поглядом окинула столи та крісла, аби переконатися, що не лишила випадково на видноті жодної дрібнички. 

За дверима завмерла служниця – висока, струнка дівчина. Певно, її легко можна було б назвати гарною, якби не кривий, грубий шрам, що перетинав усю її ліву щоку. Вона ще навіть не встигла опустити руку від одвірка, а тоді присіла у кніксені. 

– Його величність запрошує вас приєднатися до вечері, – сказала вона ледь чутно, не підіймаючи до мене очей. – Я вас проведу. 

Служниця відступила, все ще не підіймаючи голови: певно, намагалася приховати й справді негарний шрам – але навіть густі тіні коридору в цьому не допомагали. 

Я опустила очі на свою сукню, оцінюючи, чи прийнятна вона для вечері з монархом. Закрита, але з кількома мереживними стрічками по рукавах та корсету; з маленькими, ледь помітними перлами, що не впадали в око, але видавали статус.

– Немає потреби, – відрізала я, вже переступаючи поріг. – Я знаю дорогу до трапезної. 

За день у палаці я встигла обходити майже всі приміщення, аби оцінити, скільки змін доведеться внести до весілля – і їх було чимало. Король, здавалося, зовсім не переймався тим, аби оновити меблі, відреставрувати картини та подбати про те, аби усі слуги мали однаковий одяг. 

Зазвичай цим займається королева, та Вірн не мав її вже понад десятиліття. 

Чітким рухом я зачинила на ключ двері покоїв, повішала його собі на шию, заховавши поряд з медальйоном, а тоді вже ступила у бік трапезної, коли рука служниці мене зупинила. Від несподіваного доторку я завмерла і напружилася – але дівчина одразу ж забрала долоню та присіла у вибачливому кніксені. 

– Пробачте, маері, та його величність вечеряє у саду. 

Брови самі поповзли вгору, та я швидко повернула на лице нейтральний вираз. 

– Тоді ведіть, – сказала я, але ступила коридором у протилежний бік першою. Служниці довелося підбігти, аби обігнати мене – і коли вона примостилася попереду, я нарешті дозволила собі здивуватися.