Розділ 1. Весільна розпорядниця

– І чому ж це я маю вас найняти? В нас навіть посади немає такої – весільна розпорядниця.

Маер Гронт, палацовий мажордом, насупився на мене так, наче я була комахою під його черевиком, і не більше. Сам він сидів за широким дубовим столом, обклавшись десятками паперів, печаток та книг – і навіть з відстані у кілька метрів я бачила, які з них були для годиться, а якими він дійсно користувався. І перших було набагато, набагато більше. 

Мене ж всадовили на маленький, навмисно незручний стільчик посеред практично пустого кабінету. Яскраве сонце, що пробивалося з еркерних вікон, залило кам’яні плити  – і, певно,  це були останні його промені, що доведеться побачити цієї осені. 

– Тож варто її заснувати, – я сухо посміхнулася та підтягла окуляри вище до носа. Погляд мажордома я витримала легко, і свого не відвела – а тоді він сам незручно засовався у кріслі та зиркнув у куток – там стояв напозір пустий стіл, завалений навіть більшою кількістю паперів. 

Я змусила себе сидіти рівно та не повторити помилки маера Гронта. 

– Переконую вас, палацові слуги можуть чудово впоратися із підготовкою весілля. Допомога сторонніх нам точно не потрібна, – мажордом підкреслено перегорнув сторінку величезної рахункової книги, перед тим рясно наслинивши пальця. І опустив очі у скупі рядки тексту, припинивши звертати на мене будь-яку увагу. 

– Є робота, яка не під силу слугам, – тихо сказала я. – Робота, для якої потрібна навчена рука – як-от моя. 

Я різким рухом розгладила невелику складку на сукні, що утворилася, коли я сіла. Спідниця падала довкола стільчика ідеально рівним півколом, і я точно знала, як виглядаю збоку: зібрана, стримана, майже непомітна, якщо не зосереджувати око. Синя панчоха – і при тому в усіх сенсах слова. Блакитний колір ніколи не виходив з моди. 

Мажордом повільно, затяжно зітхнув та сперся на кулак. Він дивився на мене знуджено та зверхньо, але я до такого вже давно звикла; до того ж ці погляди завжди змінювалися, варто було побачити результати моєї роботи. 

– Яка ще така робота? Повірте, маері… 

– Аїда Сезорі, – знову представилася я – хоч вже й робила це, тільки-но перетнула поріг. 

 – Маері Сезорі, немає нічого, з чим би не міг впоратися я. Організовувати святкування та банкети – це моя робота. 

Я дозволила собі посміхнутися трохи ширше і холодніше. 

– О, то справи навіть гірші, ніж здавалося спершу. Маере Гронте, святкування та весілля – це зовсім, зовсім різні речі. 

За другим столом ворухнулася фігура. Я помітила її ще тільки-но зайшла до кабінету мажордома, але не подала знаку: на чоловікові було закляття відведення очей, яке я не мала б вміти розпізнавати. Та тепер погляд сам метнувся туди. 

Чоловік, що сидів за оксамитовим старим кріслом, був мені знайомий і незнайомий водночас. Я ніколи не бачила його, та все ж легко впізнала і глибоко посаджені сірі очі, і гострий ніс, що більше нагадував пташиний дзьоб, і горду лінію підборіддя. Це лице дивилося на мене з кожної монети – лице його величності Корвіна ІІІ.

Закляття навколо нього забрижилося, пішло ледь помітними іскрами, а тоді лопнуло, наче мильна булька. Мажордом здригнувся, хоч і точно знав, що король причаївся у його кабінеті, а я лишилася незворушною тільки завдяки багатьом рокам професійної витримки. 

Короля моя незворушність якщо й здивувала, то він це ніяк не показав: тільки сперся на лікті та зовсім трохи схилив зацікавлено голову. Його пряме, затягнене у простий хвіст волосся смоляною хвилею спало кудись вниз, за край столу. Я намагалася не витріщатися на нього відкрито – і, на щастя, саме на цьому я зналася пречудово. 

Кінчики пальців його величності всі почорніли – вочевидь, від чорнила; на переніссі залишилася маленька, майже непомітна неуважному оку плямка – я б її й не зауважила, якби не мала такої самої після цілого дня носіння окулярів. 

Рукави темного сюртука чоловік закотив ледь не до ліктів у практично непристойній манері, але зовсім не поспішав їх обсмикнути. Тільки придивився до мене навіть уважніше. 

– То чим же відрізняється весілля та святкування? – запитав він, піднявши одну брову. 

Стільчик піді мною ледь зарипів, коли я піднялася – тільки для того, аби одразу ж схилитися у реверансі. 

Коли я випрямилася, король так само дивився на мене; він ледь примружився – але не від злості чи напруги. Під очима в нього залягли темні, важкі кола: наче варто йому прикрити їх всього на мить, і він одразу ж засне. 

Я мовчала ще мить.

– Весілля – це угода. А королівське весілля – це надзвичайно важлива угода, що вирішує долю двох країн. 

Я присіла назад на стілець, а тоді неквапливо додала:

– Ваша величносте. 

Король зовсім трохи насупився, а тоді відкинувся у кріслі. З-під столу показався його черевик – чистий, доглянутий, але зношений – наче в нього навіть не було часу на примірку нової пари. 

Я небагато знала про Корвіна – та й того, що мені було відомо, цілком вистачало. Він овдовів понад десятиліття тому, і сам виховував юну принцесу; розпустив усіх своїх радників – як виявилося згодом, тільки для того, аби набрати нових, і цього разу без гучних титулів, або й без титулів взагалі.