Розділ тридцятий п'ятий

Макіївка, Донецька область,

Україна 

середина серпня 2014

— Таки любиш? — забриніло запитання після півгодинної мовчанки.

Ліна простягнула руку, торкнулася своїми пальчиками кісточок його руки. Фред дивився в стелю. Навмисне не опускав голови. Бажав зустрітися поглядом після її відповіді.

—  Люблю…

Він різко повернувся, вп'явся очима в дівчину.

— Сина вбивці?

— Ти ж не вбивця!

Ліна не розривала зоровий контакт.

— А ти впевнена? 

— Так.

— Хіба я не такий, як мій батько? Жорстокий, владний, підступний, хижий, хтивий?

Тілом побігли мурахи.

— Ал! Ти — не такий!

— А який?

— Інший.

— Справді?

— Чому ти так говориш? Ти кликав мене на край світу, а тепер відмовляєш від довіри тобі? Та що з тобою таке?!

— Я ж військовий! В мене руки в крові невинних людей…

— Твоїх пацієнтів?

Кубики губ смикнулися.

— Ліно! Ти справді віриш, що я білий та пухнастий? 

— Вірю. Чому хочеш зруйнувати це?

— Бо за тринадцять років багато що сталося зі мною. Навряд чи все зможеш прийняти…

— Боїшся, що відкину?

— Не боявся, допоки не зустрівся з тобою. Я не хлопчик Ал, не принц-романтик. Ти чекаєш ніжності, ласки, турботи, здійснення ваших дівчачих фантазій. А тут — кров, піт, жорсткість, безкомпромісність, сарказм і…

Фред  різко навис над нею, стиснув її ручки своїми дужими руками.  В його очах танцював дикий вогонь. Губи на відстані якогось міліметра привідкрились, жадаючи поцілунку.

Ліна застигла у передчутті невідворотнього. 

— Ліно! Це називається «бажання». І я маю його до тебе! Я божеволію від нього, коли ти поруч. Жодне тіло не мало наді мною такої влади, як твоє. Тому…

Фред закрив очі, відпустив її  руки. 

— Тому поки ми будемо вибиратися звідси, маєш час подумати не лише про любов, а й про бажання.

Він підвівся. Відійшов до дверей. Сперся на них.

— А тепер про мене. Щоб чесно було.

Фред запустив п'ятірню у своє волосся, зітхнув приречено.

— Я сходив з розуму, коли ти зникла. Мало не вирвав кишки своїм колишнім друзякам та підкоротив волосся Давидовій. Я не думав про наслідки. Вони ж мене наздогнали дуже швидко. Дід, думаю ти чула про Бурова, дозволив  прибрати мого тренера по карате. Батько через деякий час (я наривався на неприємності раз по раз!) провів «виховну» бесіду з неслухняним сином, озвучивши хто твоя мама, яка погань твоя бабка і який слимак твій дядько. Не забув повідомити про свою милість в декілька тисяч доларів, які він щедро відсипав  твоїй тітці. Мій батько був ще тим брехуном, але не в питаннях, що стосувалися грошей!  Твій дядько пробував торгуватися тобою, аби батько не чіпав його бізнес. А бабка, якій не сиділося в Москві, навіть після того, як забрали її майно, повернувшись до свого жениха в Макіївку, прийшла якось до мене після уроків і пропонувала надати відомості про тебе за три тисячі зелених! Повір, ніякі викрутаси твоєї рідні, навіть якби вони дійсно могли б на щось вплинути, не врятували би тебе від мого батька! Я злився на нього, однак потім, в Німеччині, дійшов до висновку, що він діяв на випередження. Якби Давидов дістався до тебе першим — нікого би з Дарченків не було би в живих! Я не підтримував і не підтримую ті методи, якими діяв батько. Я не розумів і досі не розумію мотивів такого його вчинку. Однак, вірю його заслуга в тому, що ти могла жити, навчатися і працювати, не чекаючи, коли люди Давидова чи Марченка тебе приріжуть у темному куточку!

— Господи милий!

— Ти навіть про таке не думала, правда?

— Так.

— Я все таки взнав де ти і як ти… Ти зажила, зацвіла. Тебе не травили, тебе поважали. Як я міг навести на тебе Давидових? Я хотів, щоб ти жила, раділа, була щасливою…Ще більше я не хотів аби мій батько зробив тобі щось недобре. Альфред Готфрідович умів щедро давати, але і  забирав він не менш завзято. Він погодився на Німеччину в обмін мою відмову від Святоші.  Казав, якщо я спробую наблизитися до тебе, власноручно переріже тобі горло.  Батько  не був голослівним.  І я декілька разів бачив як такі, як Бернштейн і Буров вирішують питання не грошима…Мені тоді не хотілося ні Кільського університету, ні Німеччини. Я і жити не хотів. Біблія із рожевою закладкою стала моїм порятунком, тихою радістю. Я знайшов втіху у Божому Слові. Воно справді змінює людські серця. Кожен день я згадував тебе і  молився за тебе, допоки не отримав звістку, що вийшла заміж за Леоніда Матвійчука.  Мої мрії і потаємні надії зруйнувалися. 

Він перевів подих.

 —Цікавить  ще щось з тих тринадцяти років розлуки?

—Леоніда Матвійчука звідки знаєш? Крім чуток про моє заміжжя.

— Він   був заступником начальника відділу міжнародних відносин вашого університету. Мій батько читав лекції для правників, а керівництво бажало бачити мене викладачем  на військовій кафедрі. Пан Матвійчук щедро сипав листами із спокусливими пропозиціями. Не знав, бідолаха, кого кликав.  Я ж міг зруйнувати не лише його щастя…

— Щастя? Не було мені ніякого щастя від пана Матвійчука. Я тебе кохала. Я відмовила йому, бо любила і люблю тебе. Тебе одного все своє життя! Чуєш? 

Вона підвелась, рушила до нього.

Годі тікати від того, без кого не можеш жити. Любов покриває багато провин. Їхніх, чужих. Їхня зустріч — дивовижний план примирення. 

— Чую, мріє моя далекая, згубо моя близькая…

Ліна притулилася до нього, він поклав її руки собі на груди.

— Що буде з нами далі?— боязко запитала  Ліна.

— Ми виїдемо з цього пекельного місця і одружимося. — впевнено відповів Фред.